Чтение онлайн

– - Ми хочемо їсти, їсти, їсти...

Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.

– - Ну, що там у вас?
– - поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:

– - Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.

Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.

– - Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.

– - Зате смачнi, -- вiдказав я.

Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.

Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.

Тим часом я шепнув Бруно:

– - А чому ти не їси?

– - Менi й так погано, -- вiдповiв той.

Я знову:

– - Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.

Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:

– - Я отруїлась!

Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.

Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.

– - Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно.
– - Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.

– - А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.

Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.

Як я ходив до амбулаторiї

Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:

"Ми у наступ пiдем мужньо,

бо команда наша дружна!

Ми ваш захист прорвемо,

ми вам гол заб'ємо!"

Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:

– - Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.

Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.

– - Хiба ти не будеш грати?
– - закричали друзi.
– - Ходiмо з нами.

– - Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з...
– - Я не мiг пригадати, як воно називається.

Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:

– - Що, не знаєш, як викрутитись?

– - Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду!
– вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?

Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:

– - Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.

Продавець насупився:

– - Медичну довiдку?
– - перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.

– - Ти що, глузуєш надi мною?
– - запитав вiн сердито.

Я почервонiв.

– - Нi, зовсiм нi!
– - Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?

– - Хiба це не ламполаторiя?

Продавець раптом засмiявся:

– - Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.

Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!

Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:

– - Ну, малий, де в тебе болить?

Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!

– - Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.

Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:

– - Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.

Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:

– - Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.

– - А тепер оглянемо зуби.

Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?

Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:

– - Такий великий i боїшся?

– - Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.

– - Гм... я... по... ма...
– - Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.

Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.

– - Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...

– - Гм... я... по...
– - Та вже гула бормашина.

– - Ну, хiба було боляче?
– - привiтнiше запитав лiкар.
– - Все. До побачення, малий.

Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.

Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:

– - Наступний, будь ласка!

Я озирнувся. Певно, це я наступний.

– - Що в тебе болить?
– - запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам.
– - Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...