Чтение онлайн

Ой-ой-ой! Для цього потрiбно в тисячу разiв бiльше, нiж оте моє мовчання, харчування з тюбикiв та катання на каруселi. Менi сподобалося на аеродромi. Я вирiшив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далi.

Увечерi я розповiв про все Гаррi, нашому пiонервожатому. Згадав i про записку батькам. Вiн негайно подзвонив додому i все пояснив мамi. Мама сприйняла записку за один iз моїх жартiв i зрадiла, що я з усiма.

Гаррi -- хороший хлопець. Вiн пообiцяв тримати в таємницi те, що я йому розповiв. Вiн, мовляв, нiкому не скаже, що я випадково потрапив на молодiжну базу, а насправдi прямував на Москву.

– - Але покарати тебе треба, -- пiдморгнув вiн менi.

А наступного ранку Гаррi оголосив:

– - Сьогоднi ввечерi Альфонс Цiттербаке розповiсть про полiт у космос. У нього є досвiд!

Увечерi, коли всi зiбрались, я розповiв про свої пригоди. Не забув i про зустрiч у лiсi з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навiть забрав назад свiй допис.

Пiсля всiх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачi? Вiд льотчика на винищувачi до космонавта вже недалеко. Тепер менi хоча б автограф одержати вiд когось iз радянських космонавтiв.

А катання на каруселi? Наступнi три роки про нього не може бути й мови. Вiд самої згадки про нього менi стає погано. А того анчоусу нiколи в життi навiть у рот не вiзьму.

Як я помилково порубав етажерку

Я люблю читати книги. Дуже подобається менi книжка "Тимур i його команда". Ми теж працюємо так, як тимурiвцi з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:

– - Чи не створити нам тимурiвську команду? Що скажете, хлопцi?

Всi захопилися. Всi, крiм Бруно.

– - Якщо тимурiвцям треба так багато працювати...
– - почав вiн.

– - То й що ж, як працювати?
– - перепинив його я.
– - Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!

Всi пiдтримали мене. I Гаррi, наш пiонервожатий. Вiн сказав:

– - Альфонс має рацiю. Допомагати -- це дуже важливо. На радi загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старi й хворi, де малi дiти лишаються самi вдома, а також iз яких родин служать в армiї солдати. Вирiшили всiм їм допомагати, але по змозi таємно. Домовилися на їхнiх будинках понамальовувати голубою крейдою великi "Т" -- це мав бути наш знак.

Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.

Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.

– - Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.

Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:

– - Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.

Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.

– - Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк?
– - запитав я.

Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.

"Витримка, Цiттербаке", -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:

– - Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!

Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.

Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:

– - Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!

– - А хто ж ти?
– - недовiрливо запитав дiдусь.
– - I як ти туди попав?

– - У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!

Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:

– - Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?

Я показав їй прибраний сарай.

– - Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. "Блискуче впорався. Альфонсе", -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.

Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.

Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.

– - Що це ти робиш iз моєю етажеркою?

В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.

– - Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.

Рука на мить вiдпустила мiй карк.

– - Чого це ти рубаєш для мене дрова?

– - Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад.
– - Тимурiвськi справи.

– - Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?

I довелося менi хутенько забиратися геть.

Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:

– - Хто там?

– - Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я.
– - Вiдчини. Будемо разом гратись.

Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.

– - Чорний чоловiк!
– - репетувало воно.
– - Чорний чоловiк!

– - Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко.
– - Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!

Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi "Т", перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.