Чтение онлайн

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.

Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:

– - Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.

– - Що саме?
– - нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

– - Важливiше!

– - Ось побачите, -- сказав я.
– - Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.

Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.

– - Друзi, -- сказав я.
– - Менi справдi шкода, але я не можу.

Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:

– - Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю.
– - I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.

В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:

"Дорогi батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.

Будьте здоровi й бадьорi. Чого й собi бажаю. Щиро вiтаю i цiлую.

Ваш Альфонс Цiттербаке".

Цього листа я поклав на столi в кухнi, коли рано-вранцi першого дня канiкул тихо виходив з дому.

Я подивився в атлас, але вiн нiчим не мiг менi допомогти. Тож я запитав полiцейського:

– - Може, ви скажете, куди буде Москва?

– - Як на пiонера, то ти дуже нахабний!
– - вiдрiзав той.
– Прокритикували б тебе в стiннiй газетi.

Я почервонiв.

– - Це вони давно зробили, -- сказав я сердито.
– - Але менi треба в Москву!
– - I швидко пiшов далi.

За двi години наше мiсто скiнчилось, i почалися поля й лiси. Я зробив невеликий перепочинок i з'їв половину свого хлiба i пачку сухарiв. "Схаменися, -- подумав я, -- ти вже витратив майже половину своїх .запасiв. А тобi ж має вистачити до Москви!"

Трохи я пiд'їхав кооперативною пiдводою, а за наступним селом рушив далi пiшки. Тут зi мною сталася незвичайна пригода.

Тiльки-но пiдiйшов я до лiсу, як раптом бiля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок менi пронизала думка: тiкати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тiльки вперед, i кинувся через рiв у кущi -- треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утiк iз цирку. А воно все ревло в самiсiнькiй гущавинi. Якщо це лев, то вiн з'їсть мене i оком не моргне. Тодi подорожi на Мiсяць кiнець. I тут я побачив на шосе двох дiвчаток, якi, нiчого не пiдозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.

"Альфонсе, -- сказав я собi, -- ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу". Я теж заревiв i кинувся туди, звiдки долинав той рев. Але перечепився через корч i впав. I в цю мить чудовисько стало надi мною. Воно ревнуло i почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся i схопив його за рiг. "Однорiг, -- подумав я, -- однорiг iз казки! Тепер менi кiнець!"

I я закричав так голосно, як тiльки мiг. Але хоч i перелякався, та рога не вiдпустив. Коли накричався, то помiтив, що той рiг не такий уже й великий та гострий. До того ж вiн уже не ворушився. Тодi я обернувся зовсiм i побачив, що то був коров'ячий рiг, маленький коров'ячий рiг. Вiн належав рябому телятi в чорних i бiлих плямах. Теля стояло поруч i здивовано дивилося на мене.

– - Гей, тут хтось є?
– - почувся дiвчачий голос.

– - Так, тут Цiттербаке!
– - вiдгукнувся я.
– - Пiдiйдiть сюди!

Дiвчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землi i тримаюся за рiг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, i зареготали.

– - Лiзо!
– - озвалася одна з них.
– - Лiзо, ми тебе шукаємо, а ти забiгла аж сюди!

Я зрозумiв, що це теля втекло, i виходить, я його впiймав.
– - Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упiймав його, -- повагом сказав я.

Дiвчатка були менi дуже вдячнi. Вони залигали теля, i ми разом рушили до сусiднього села.

Бригадир iз ферми подякував менi i потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дiвчатка.

– - Не варто дякувати, -- була моя вiдповiдь.
– - Готуюсь до бiльшого.

Пiсля цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далi йти не змiг. Довелося роззувати черевики, бо на лiвiй нозi я натер великого пухиря. Подивився в атлас нi, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надiслати телеграму, щоб вийшли мене зустрiчати. Може, в наступному селi я домовлюся з телеграфiсткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далi i доїв рештки своїх харчiв. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку i на пошту. Але я не дiйшов нi до аптеки, нi до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамiр. Голоси видалися менi дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:

– - Усi сюди! Цiттербаке прибув!

I ту ж мить iз будинку пiд вивiскою "Молодiжна база "Ганно Гюнтер" назустрiч менi ринувся мiй загiн.

– - Ура вiрному Цiттербаке!
– - галасував Бруно.
– - Вiн усе-таки прийшов!

Я намагався не шкутильгати i мiркував, як бути. Кинутися назад я не мав нi сил, нi часу. Всi радо потискували менi руки.

– - Нiчого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивованi? А я впiймав дорогою бика -- небезпечна тварюка! Ох i дав же вiн менi по нозi!
– - показав я на свого великого пухиря.

Нiхто не заперечував. Лише Гаррi засумнiвався:

– - Мабуть, сильний удар -- його мiг завдати й бик. Але менi здається, це звичайнiсiнький пухир.

I вони гуртом повели мене на базу та все приказували:

– - Чудово, що ти прийшов, Цiттербаке!

Незабаром прибула вантажна машина Народної Армiї i вiдвезла нас на аеродром. Ми зустрiлися з вiйськовими льотчиками. Нам дозволили навiть залiзти в лiтак. Офiцер розповiв, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.