Чтение онлайн

—Ти гарний зводиш паркан,— похвалила Оля.— Навіть не подумала.

—А ти прийшла подивитись на паркан, — зау­важив іронічно.

—Еге, на нього, — підтвердила, щоб мене по­злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

—Олю! — мені приємна її жартівлива рев­ність.— Через паркан і дах ми змушені... Давай зав­тра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

—Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками, блузку та блакитну спідничку, із зібраним волос­сям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного по­вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася по­треба бачити саме її? Чому без неї уже не уявля­ється життя? Чому?..

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася, що від­ тоді, як вирішили одружитись, кожний прожитий день закреслювала в календарі. Ми мріяли про майбутнє і планували свої відпустки використову­вати тільки для подорожей. У першу чергу — Москва, Ленінград, Волгоград. Потім — Карпати, Крим, Кавказ. Ми не бачили гір і моря, а Оля ще не бачила землі з літака.

Василь знову припав до шибки і щось показав Олі на мигах, водночас хитро підморгуючи мені.

—Ой Арсене! — схопилась. — Засиділась я! Мені треба готувати вечерю, — вона нагнулась і, не зва­жаючи на Хаварине стовбичення під вікном, поці­лувала мене. — Видужуй. І дзвони мені на роботу. Завтра забіжу дотебе.

Я залишився сам. Лежав, дурнувато-щасливо посміхаючись. У кімнаті снували легкі пахощі конвалій. Усі турботи відлетіли чорними птахами кудись за обрій, а натомість з'явилися білі голуби з рожевими очима, вони пурхали наді мною, обвівали цвітом конвалій, поміж яких нечутно, ніби пливла,ступала Оля. А за вікном догоряв день, і призахідне сонце посилало останні рожеві стріли, що пронизували яблуневі віти і впиналися у стіну кімнати. Рожевочолий батько з мудрим спокоєм дивився на мене, і мені раптом зробилося соромно свого щастя, ніби я у когось його відняв. Та, очевидно, батько не осудив би мене. Адже він теж кохав.

Я опустив ногу на підлогу і спробував стати. Біль у щиколотку ще відчувався, але притупле­ний, і я тішив себе думкою, що через день зовсім зникне.

Узяв зі стола теку, дістав чистий аркуш паперу і кульковою ручкою написав на ньому: Карпань, Замрика і Загайгора. Я замислив скласти список осіб, що якоюсь мірою в останні години життя були він мав вигляд:

Карпань, Замрика і Загайгора

Карпань — Дубовенко, Шепета, блокпост

Замрика— (?)

Загайгора — Куртій, військові з маши­ни, вінницький вокзал

Факти

1.Карпань — гроші

2.Замрика — коштовності (?)

3.Загайгора — гроші

4.Відсутність Шепети тоді і після мого від'їзду

5.Дріт

6.Буда (?)

Докази, свідчення

1.Розповідь Дубовенко, фотокартка Кар­паня

2.Дріт (у мене)

3.Розповідь Горжія

4.Розповідь Куртія

Довго розглядав написане і прийшов до виснов­ку, що негусто, але щось добув. Кидалась у вічі наявність грошей і живих свідків, які бачили Кар­паня на блокпосту. Інші ланки не витримували пе­ревірки ні побічними, ні прямими доказами. їх ще бракувало. І я дописав:

Встановити

1.Чи сходили Замрика і Загайгора на

блокпосту?

2.Чи мав при собі коштовності Замрика?

3.Де була Шепета?

4.Хто влаштував мені пастку?

5.

Заходився по черзі обмірковувати кожен пункт. Отже, чи зійшли Замрика та батько на полустанку?.. Мою увагу привернув гуркіт мотоцикла, що долу­чився до стукоту жерсті. Он і Василь задивився на хвіртку. Великошич приїхав! Сьогодні прямо-таки день відвідин.

А все мати влаштувала, зробивши правильний ви­сновок, що раз учора його не було, то він нічого не відав про мою «хворобу».

—Ох і пестунчик! Ухопив ангіну в жнива!.. — голосно, бадьоро заговорив Великошич, ідучи ко­ридором, і, не стукаючи, розчинив двері. — Люди працюють, а він бомки б'є. Ну, здоров!

Кімната відразу поменшала від його присутності. Зарипів стілець під жилавим тілом слідчого. Весело дивився на мене, попри втому на обличчі. Від нього повіяло курявою доріг, спекотним сонцем і духом бензину. На лобі червоніла смужка від захисного шолома, яким він ніколи не гребував.

—Як там у нас справи?— поцікавився я.

—Роботи досить. Ти ж як себе почуваєш? Температура є?

Без усіляких передмов я мовчки відкинув ковдру, показуючи забинтовану ногу, виставив руку. У Сергія Антоновича витяглося лице.

—Хм!.. Доповідай,— наказав тоном старшого.

—Після нашої розмови я відразу поїхав на блокпост...

Великошич уважно слухав, не перебиваючи та постукуючи пальцями по столі. Я йому розповів про Шепету і Дубовенко, Ніну та фотокартку Кар­паня, про підозрілу відсутність Шепети, навіть проте, що мені виділось чиєсь обличчя і п'ятірня біля вікна знадвору. І, звичайно, про дріт. Коли я замовк, Сергій Антонович потер долоні, мовби збирався з кимось борюкатись.

—Та-а-к,— проказав.— І Ніна досі не знає, що за п'ять кілометрів од неї живе її рідна бабуся. Ех, війна!.. Не чекав, що полустанок трохи доповнить картину. Не чекав. Значить, скрізь гроші. І хтось тебе вистежив. Значить, комусь наступив на кінчик хвоста. Шепета? Може й вона вивести. Одного не доберу: хто і як дізнався, що ти поїдеш на блок­пост?

—Ніхто.

—А коли ми розмовляли по телефону?

—Мати поралась на кухні.

—Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?

—Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Ан­тонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

—Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писа­нина? — кивнув на аркуш паперу.

—Занотував дещо, — простяг йому.

Слідчий уважно переглянув.

—П'ятого пункту бракує, — зауважив.

—Аби на чотири відповісти.

—А що за буда? Собача?

—Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиді­лась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

—Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.

—Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

—Чому видалось їй?

—Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовен­ко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.