Чтение онлайн

—Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

—Але ж...

—Слухай мене, Арсене, справа надто серйоз­на, - сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування.
– Ти вже маєш попередження. Легковажити не слід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

—Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

—Післязавтра встану.

—Гаразд. Тобі не потрібні справи?

—Ні.

—Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.

—Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набур мосено поцікавився.

 —А ти подумай, — відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і кру­то змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, жи­вий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скіль­ки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо усклад­нював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв пере­вірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.

Розділ вісімнадцятий

У місті небагато підприємств і установ. Тому лю­дина, коли влаштовувалась на роботу, довго пра­цювала на одному місці. Це і допомогло мені швид­ко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібо­завод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.

Сташко Анастасія Данилівна... Знову жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відо­мих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жов­тим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішу­вати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.

—Полежав би.

—Ще буде час і для лежання,—відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

—Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?

—Уже не болить.

—Арсене, бережись, — попросила слізно.

—Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

—Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

—Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси.

З вулиці кинув погляд на хату — цинкова жерсть сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати насто­ювала на ремонті: в молодих не тільки життя повин­но бути гарне. Таки приємно привести дружину в оновлений дім.

Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась, позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.

Приглядався до стовпів. Ні на жодному не по­мітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув який саме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кі­лометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало — на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора... Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісо­смуги, ніби вибігло з неї.

Поволі рушив придивляючись. На корі обов'яз­ково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове на­вантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб... Сторон­ній людині видалась би дивною моя поведінка: на­че вітався з деревами.

Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора об­шморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я по­дався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.

Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіп­ки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. Ітільки я виїхав, як він натягнув дріт і при­в'язав.

Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду — і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків череви­ків. Нападник не вважав за потрібне їх прихову­вати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався. І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.

Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щи­колотку.

Тепер можна і на хлібозавод.

Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Прийнамні як для жінки в її літах треба не менше трьох го­дин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський про­ходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.

Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не верну­тись попутною машиною? А й справді! Те мені зов­сім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.

Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'­ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на сто­лі, як тепер.

Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'я­завши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її ру­ками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені почи­нало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.

Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистим рядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола...