Чтение онлайн

Гнітило передчуття, викликане слідчим ще на пляжі, втрати якогось важливого факту, повз який пройшов мимо. Воно то притлумлювалось, то спли­вало. Одначе я вірив своєму наставнику, вірив у його непересічні здібності колишнього пошуковця військової контррозвідки. Тільки прикре усвідомлен­ня браку досвіду підсвідомо збивало мене на образу,

Я не відразу поїхав до Кедровського. Закортіло побачитися з Олею. Адже вона не знала, що я вже одужав.

Біля універмагу, як завше, стовбичила баба Фросина з латаним кошиком і в незмінних чорних напівчобітках, у якомусь рудому зимовому пальті з облізлим коміром. Сподівався пройти непоміченим, але баба Фросина обернулась від вітрини і втупила в мене маленькі безтямні очі. Ткнула скарлюченим пальцем, зашепотіла:

—Порвуть, порвуть тебе собаки. Багато собак. Гр-р!..— і вишкірила з'їдені зуби.

Поминув її, не звертаючи уваги. На першому по­версі майже безлюдно. Оля щось писала в зошиті, схилившись над прилавком. Розпушене волосся бі­лою зливою обтікало її голову, ховаючи обличчя. У секції галантереї Степанида Трохимівна витира­ла полички. Вона першою помітила мене й усміхну­лась одними очима.

—Олю, до тебе гість із далеких мандрів,— на­тякнула на те, що я давно не приходив.

Оля звела голову — і волосся розсунулось, яви­лось її радісне лице.

—Ти?!—звела русяві брови.— Вже не болить горло?

Я намагався не кульгати.

—Трішки. А ти чим займаєшся?

—Підраховую, скільки і чого продала, — вона поклала зошита під прилавок. — Як там мама?

—Варить варення.

—А я не вмію,— сказала, ніби попередила мене.

—Захочеш — навчишся. Не святі горшки ліп­лять,— сперся ліктями на осоружний прилавок, який розділяв нас, і на півметра поближчав до Олі.

—Чого ти шкутильгаєш?

—Тобі видалось,— заперечив найбайдужішеі тихцем, щоб не побачила Степанида Трохимівна, простяг руку до Олиної, накрив її долонею.— Ти вчора не прийшла.

—Шила плаття,— вона ворушила пальцями під моєю долонею, і здавалось, ніби там сховалося го­робеня.— Тебе інші провідують.

—Хто?—знизав плечима.

—Дубовенко, її дочка,— зауважила насмішку­вато.

—А-а,— в нашому місті нічого не втаїш. Зви­чайно, Олі цікаво, чого вони приходили, але від­крито не питала.—Дубовенко — до матері. Ніна ж має переекзаменовку з хімії.

—І слони замість неї складатимуть,— сказала іронічно, згадавши книгу, яку я дав Ніні.

—Еге, слони,— мені не хотілося сперечатись, і я з докором глянув Олі в очі.

—Коли б сьогодні пішов дощ,— сказала замрія­но, враз перевівши мову на інше.

—Тоді б не перекривали дах,— вдавано занепоко ївся я.

—Зате погуляли б разом.

Я з вдячністю стис Олині пільці. їй теж не тер­пілося, щоб швидше закінчився ремонт. До прилав­ка підійшло два дядьки, вже в літах, загорілі, про­пахлі бензином, у сірих видіркованих капронових капелюхах. В одного, оцупкуватого й рукатого, він ледь тримався на потилиці, відкриваючи білу смуж­ку на лобі.

—Дай нам, дочко, шапки, п'ятдесят восьмий роз­мір. Он ті, з цегейки.

—Жнива, а ви по шапки,— мовив я.

—Е, готуй сани влітку, а воза взимку,— глибо­кодумно сказав другий, тонкий, мов жердина, дих­нувши запахом пива.

Оля подала їм шапки, підсунула дзеркало на ніжці. Дядьки спершу прискіпливо розглядали їх зі всіх боків, дмухали на хутро, чи густе.

—Олю, там товар тобі привезли!—гукнула Сте- панида Трохимівна.

—Зараз,— обізвалася Оля і до мене:— Ти за­жди, я скоро.

Дядьки поскидали капелюхи, й оцупкуватий ви­явився з рожевою лисиною, а тонкий—надміру куч­матий. Почали приміряти шапки, зазирати в дзер­кало, посміхалися, штурхаючи один одного лік­тями.

—От до війни Сава пошив мені шапку. У-у!..— задоволено прицмокнув лисий.— Пам'ятаєш? З Рябка тітки Марфи. Десять років носив.

—Н-да, Сава майстер на всі руки,— погодився кучматий.

—Це який Сава?— поцікавився я.

—А той, що біля глинища живе. Бухгалтер райкомунгоспу.

—Придиба?

—Еге, до війни він трохи кушнірив.

Про те я ні від кого не чув. Признатися, до пут­тя не відав, що таке кушнірити, а розпитувати не­знайомих було незручно. Справді, чого тільки не вмів робити Олин батько! А що знав мій, крім військової справи? Треба запитати матір.

Дядьки повідкачували навушники і знову повдя­гали шапки, відразу змінившись з лиця. Було й смішно на них дивитись: у зимових шапках, у со­рочках з короткими рукавами, коли надворі стояв спекотний день.

—Ніби нічого, га?

—Мов космонавти в скафандрах.

—Мою вже курям на сідало.

—Гм, десять п'ятдесят. Беру. А ти?

Вони дістали гроші й очікувально, нетерпляче поглядали в прохід між полицями.

— Залиште мені,— сказав я.

— А ти хто: ухажор чи її чоловік?

— Чоловік, чоловік,— прийшла мені на допомо­гу Степанида Трохимівиа, зачувши розмову.

Дядьки подалися до виходу, розмахуючи шап­ками.

— А ви звідки?

— З Березівки,— оглянувся оцупкуватий.

Напевне, вони знали Карпаня та Замрику, пам'я­тали мого батька. Живуть, п'ють пиво, працюють, купляють шапки. А батька нема, батько не з ними. Мене охопили сум і жалість. У дитинстві я рідко згадував батька. Дитинство — безтурботна пора. Усвідомив своє напівсирітство значно пізніше, в старших класах, коли ровесники (не всі, звичайно) почали вдягатися пристойно і до свят на них з'яв­лялись обнови. Пам'ятаю, я три роки виходив у пальті, пошитому з мишастого німецького сукна, трофейної шинелі.

— Ось і я,— вигулькнула Оля в проході, розчервоніла і збуджена від роботи.— О, ти вже продав шапки,—вона зазирнула в дзеркало, поправила зачіску.— Пижикової не хочеш? Можу попросити для тебе в директора.

— Не треба.

— Служба не дозволяє?

— І служба.

— Ох, праведнику мій, як я скучаю за тобою.

Дивився в її зеленаві, мінливо-іскристі очі, що випромінювали ласку й любов, і в душі танув сум та жаль.

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блок­посту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередже­ність до Кедровського. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову коротко­зорість кількість тих, що пропали безвісти по райо­ну. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.