Чтение онлайн

Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домі­вок. Але хліб — у всіх на столі.

Як пахне свіжим хлібом!

Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я при­лаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет. І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. За­плющився, щоб запам'ятати її.

Цех починався з прибудови для механічних ті­стомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчува­лося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмя­на задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвич­ки. А жінки виймали хліб на полички чотириколі­сних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жа­рота.

Сташко, високу, дебелу, вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.

—Насте Данилівно, мені треба з вами погово­рити.

—Ви з газети? — вона завиграшки розвернула стелаж.

Поруч із нею я скидався на хлопчака.

—Так, — сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.

—Ходімо за мною.

Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і при­липла до спини.

—Куди це ви його транспортуєте?

—Щоб прохолов, — повернула до мене широке обличчя. — Як у нас?

—Трохи гаряче.

—Трохи чи добряче? — перепитала з лукавин­кою. А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.

Вона завезлаа стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.

—Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, — попередила.

Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко — ні росинки.

—Ви давно тут працюєте?

—Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

—І весь час пекарем?

—До війни — в тістомісах, опісля, до сорок во­сьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб на­глядати за дітьми.

—І багато у вас дітей?

—Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою,— що згадувати. По­виростали, живі-здорові, онуків бавлю.

—А чоловік?

—Загинув на тій проклятущій... — міцно сту­лила губи.

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої на­тури для пам'ятника матерям, котрі виходили, по­ставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

—Ви тільки по місту їздили?

—Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

—І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

—У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

—Точно?

—Авжеж, я одна була на всеньке місто, — ска­зала з погордою.

—Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

—Слухайте, ви з газети?

—Яз міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

—Сорок четвертого... Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко пе­ревела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю зло­чинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти наслідки. Не терпілося побачити його обличчя і по­чути резюме стосовно їздового, на якого покладав великі надії. Нараз стало соромно своєї зловтіхи, ні­би ми не робили одну справу.

Ось прокуратура і наш відділ, одноповерхове приземкувате приміщення з мурованим парканом, за яким на гіллі рясніли червонобокі джонатани.

Я швидко поминув приймальну, щоб випадково не зустрітись із начальником, бо дасть якесь завдан­ня, не зважаючи на відпустку. За дверима кабінету слідчого постукувала машинка.

Сергій Антонович кинув на мене відсутній пог­ляд, кивнув на привітання і мовчки, владно показав на стілець біля вікна. Портативна машинка перед його широкими грудьми і м'язистими руками зда­валась іграшковою. Друкував, ворушачи повними губами, позираючи в аркушик-чорновик. Напевне, термінове, якщо не звівся, не подав руки. Авжеж, дав зрозуміти, щоб не підходив до стола. Дивно, ні він, ні я досі не мали один від одного секретів. Вели­кошич високо здійняв руку, як завжди, коли кінчав друкувати, і востаннє ударив по клавіші. Витяг аркуш, сховав разом з чернеткою у шухляду.

—Ну, що там у тебе? — стомлено провів доло­нею по очах. — Тільки коротко, Арсене.

—Розшукав їздову буди. Ніколи не була в Бере­зівці. І родичів у селі не має. Сліди від клена ве­дуть у місто.

—Якого клена?

—У лісосмузі, до якого прив'язували дріт, — нагадав йому.

—У місто? — перепитав жваво, немов зрадів­ши. — Ну-ну!

—У засідці не знайшов ні недокурків, ні сірни­ків. Той не курить.

—Правильний висновок,— погодився Велико­шич.

—Але недосвідчений: біг не по траві, а стежкою.

—Теж вірно,— вийшов з-за стола і заходив по кабінету.

—Тепер залишається Шепета.

Сергій Антонович, мов недочувши, промовчав і продовжував замислено міряти кроками кабінет.

Я встав, подзвонив на автобусну станцію. На запи­тання, коли відправляються автобуси в Березівку, диспетчер відповів: у шість, дванадцять і вісімнад­цять. Вісімнадцять, тобто о пів на сьому Шепета вже могла бути на блокпосту. Я багатозначно, а швидше переможно дивився на Великошича.

Він зупинився переді мною і винувато посміх­нувся.

—Вибач, Арсене, але облиш Шепету. Щоб дов­го не копатись в архіві, підскоч до Кедровського і поцікався нерозкритими справами з убивствами по сорок восьмий рік. Він повинен пам'ятати. Потім їх переглянеш.

Я зрозумів, що розмову закінчено. Від порога запитав:

—Але чому ви обходите Шепету?

—Щоб не тягнути «пустушки»,— буркнув.

—А далі?

—Справи підкажуть. Не гай часу,— Великошич сів за стіл, дістав конверт і видруковані аркуші.

Він рідко висловлювався жаргонними слівцями. Вживав їх лише в роздратуванні. А я таки поцупив «пустушку» з перевіркою Сташко. Але з чиєї вини? Сергія Антоновича. Тому і злився, що підказав ме­ні хибний пошук. А що дасть Кедровський? Хай навіть і виявляться нерозкриті справи з убивствами. Нерозкриті... Саме це суперечило логіці, що озна­йомлення з ними побічно підштовхне наше розслі­дування. Я починав не розуміти Великошича.