Чтение онлайн

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзві­нок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягну­тий лише в майку і якісь незугарні штани, з окуля­рами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

— Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув,— поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв.— Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьо­вував од збудження, ведучи мене до хліва.

— Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — запере­чив йому.

— Чому? Ти хіба не за поличкою?— насторожив­ся, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окуля­рів.

— Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти.. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

— Ага, значиться, голубе, щось по роботі,— при­в'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився на повні, мабуть, колись мускулисті ру­ки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

— Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нероз­криті справи із вбивствами, — сказав спроквола.— По сорок восьмий рік.

— Нерозкриті? — здивувався і посунув окуляри на лоба.— Що вони тобі дадуть?

— Треба.

— За моєї служби... їх не було,— впевнено мовив.

— Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспо­кійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажан­ня назвати їх, підозру щодо його сумлінного вико­нання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

— Дуже треба, Платоне Сидоровичу,— якомога зичливіше сказав.

— Силкуюся згадати, — постукував товстими пальцями по столі.— Я давно не при справах. Бага­то забулось. Це ти до батька?.

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по до­помогу.

— Усе надієшся,— Кедровський підставив ши­рокий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, поверну­ла на грушку.— Змарнуєш відпустку, Арсене... Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

— Це підказав Сергій Антонович,— вирішив бу­ти відвертим.

— А, Великошич,— засовався Кедровський.— Ти і його припріг.

— Він сам.

— Угу,— Платон Сидорович підібрав губи й час­то закліпав повіками, мабуть, вагався з відповід­дю.— Знаєш, лежить там одна справа про вбивст­во ковбасника. Прізвища не пам'ятаю. У сорок сьо­мому році, після грошової реформи. Злочинця незнайшов. Переглянь, може, стане в пригоді. А вза­галі «мокрих» справ у нас, — показав п'ятірню,— о, на пальцях перелічиш.

— Дякую, Платоне Сидоровичу.

— Полички не береш?— проводжав мене до хвіртки.

— Я на мотоциклі. Іншим разом.

— Заходь, Арсене,— не сказав заради ввічливос­ті, а попросив, і я пильніше глянув на нього, ніби вперше побачив, що переді мною старий стомлений чоловік, який два роки тому поховав дружину, те­пер вікував сам, серед тих своїх диктових виробів. І напевне, вони для нього єдина втіха й розрада, самозабуття, втеча від спогадів. Мені стало непри­ємно, що донедавна погано думав про нього.

На мене погано впливала чиясь самотня старість. Он у Березівці тітка Ніна, і в Балюка до того йшло­ся... Вже не з'єднати матір із Романом Гнатовичем. Коли б не я, вони б давно побралися. Мати сороми­лась питати в мене дозволу, навіть ніколи не роз­починала мови. А їй теж нелегко довелось у житті. Тепер пізно. Тепер заміжжя для неї ніби з примусу, мовляв, щоб вільніше почувалося в хаті молодому подружжю. Чому я раніше не переймався її долею як жінки? Не пам'ятаю, хто сказав, що діти — най­більші егоїсти.

Я взяв у чергового ключа І, не заходячи до Вели­кошича, попрямував до архівної кімнати. Справи, що залишив на столі, вже лежали на полицях сте­лажа. Швидко знайшов за сорок сьомий рік. їх не дуже багато. Почав переглядати. Більшість — кра­діжки зерна, цукрових буряків, макухи на олійні. Звісно, сорок сьомий рік. Я його теж пам'ятав. Ага, ось вона: «Справа про вбивство гр. Мошняка Спиридона Мокійовича». Ну-ну, що в ній?

Розгорнув. Так, наткнулися на Мошняка па ву­лиці Кірова о четвертій годині ранку, під парканом будинку № 28. Лежав ниць. Одягнутий у ватянку, чоботи, кашкет розсічений на потилиці. Поблизу лежав образок. При ньому знайшли: півгребінця, 983 карбованці, квитанції про прийом м'яса і біль­ше нічого. Мешканці ближніх будинків упізнали Мошняка. Смерть настала відразу після удару чи­мось гострим по голові. На фотографії — непоказ­ний чоловік. У навколишніх будинках не чули ні галасу, ні шуму. Свідчення робітників: не пив, стри­маний, працював ковбасником. Недругів не мав.

Анкетні дані: народився 1892 року в Херсонсь­кій області, із селян, безпартійний, освіта чотири класи, звільнений од військової служби за станом здоров'я, подяка за роботу... Свідчення дружини Соломії Остапівни. Все загальне. Ще, зарплату то­го дня не отримували. І свідчення, свідчення... На­віть касирки з вокзалу і отця Серафима. Відповідь на запит із місця народження. Наймитував у помі­щика Нестеровського, в двадцять п'ятому році ви­їхав з села. В нашому місті жив із двадцять шосто­го. В революції участі не брав. Батьки — бідняки, рано померли... Кедровський провів розслідування за всіма правилами. Нічого не скажеш.

Остання сторінка, палітурка папки, і... я не пові­рив власним очам: на мене дивився Ісус Христос! Точно такий же образок, маленький, з дитячу до­лоньку, як у тітки Ніни. Тільки з вибраними очима.

А вона ж розповідала... Петро Карпань вибрав йо­му очі, щоб не бачив бог, коли брав з мисника хліб. Ні, збіг неможливий. Я схопився бігти до Велико­шича і сів, щоб заспокоїтись, угамувати биття сер­ця, спокійно помізкувати. Але ж яка удача! Яка!..

Удруге уважніше перечитав матеріали слідства. Образок лежав біля вбитого Мошняка. Дружина ніколи не бачила. Кому ж він належав: убивці чи Карпаню? І чому Мошняк опинився на вулиці Кі­рова, якщо мешкав на Садовій? Кірова — за па­шим відділом, паралельна. А ковбасний цех — на протилежному кінці міста. Куди і до кого йшов Мошняк після роботи, опівночі? Мабуть, ці питання виникли і в Кедровського, та відповіді на них не знайшов. Тоді він не знав, чий образок. Дивно, але час знову спрацював на мою користь.

Я вирішив нічого не казати Великошичу, поки не зустрінуся з дружиною Мошняка, коли вона живаздорова, і з тіткою Ніною. Взяв із справи обра­зок. Як її?.. Соломія Остапівна, 1902 року народ­ження, Харківська область.

Отож, мерщій на Садову, вісім!

Кривуляючи на мотоциклі вулицями й провул­ками, не переставав думати. Признатися, не вірилось, що поталанило, що надто легко натрапив на слід, ще не визначений, але слід. До кого він при­веде? І чи не обірветься неждано-негадано? Невже Карпань дезертирував і десь переховувався три ро­ки? А чому тільки три? Чому й не досі? Теж вірне припущення. Тоді чого вони не поділили з Мошняком? Збирався виказати його? Шантажував? Дале­бі, вся біографія Карпаня заперечувала мої версії. Але його образок лежав у кишені. Його, безсумнів­но. Отець Серафим засвідчив Кедровському, що такі продавались прочанам тільки в Київській Лав­рі А туди пішки ходила бабуня тітки Ніни.