Чтение онлайн

— Ти про що?

— Як про що? Тож голова...

— Уже краще, Олю, краще, — поспішно прока­зав. — Дякую.

— Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутли­во. — Я так перехвилювалась, що місця собі не зна­ходжу. Навбирала картоплі і до магазину...

— Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав па конверт з малюнком моря та білого пароплава.

— Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста—«...иця». Не терпілося про­читати листа, але Оля продовжувала давати пора­ди від сонячного удару.

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спро­бу вбивства з мисливської рушниці завідуючої пта­хоферми.

 Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла ма­ти, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи ар­куш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого до­класти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не пра­цювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав най­дорожчі години пошуку.

І от дзвінок... Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.

— Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.

— Еге.

— Не барися, — попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викраденнй обра­зок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чим­чикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осін­ньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схи­лі, хоч не було ще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старан­но вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій со­рочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов вис­новку, що він недавно встав.

— У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту,— зауважив, оглядаючи мене.

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

— Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.

— Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоп­люючи суть справи. У прокуратурі і відділі пану­вала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефо­ну. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

— А де образок?

— Про нього потім, — неприємне вирішив допо­вісти пізніше.

— Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедров­ський підсунув зовсім непідходящу справу?

— Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на сті­лець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

— І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

— Він. Я спочатку навідався до дружини Мош­няка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.

— Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Ан­тонович, що свідчило про його глибоку зацікавле­ність.

Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будин­ком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сер­гія Антоновича.

— Ну-ну, — підохотив мене.

— Сергію Антоновичу, у мене... вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупився на мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

— Давай по порядку, — повторив сухо.

— З відділу я поїхав до Мошняк, — почав при­гнічено.

— їй не казав, що збираєшся у Березівку? — пе­ребив.

— Ні.

— Від Мошняк одразу в село?

— Заскочив додому.

— А вдома?

— Надворі мати варила варення і Василь рих­тував бляху на покриття.

— До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

— Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, по­тер перенісся.

— Коли і за яких обставин зник образок?

— Позавчора, о дванадцятій годині. Мені по­дзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

— Придиба не носить бороди, — відзначив капі­тан.

— Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

— Кушнірив? — звів здивовано брови.

— Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я... Ну, з Олею...

— Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Ро­бота — є робота. Що далі?

— Я поклав його в кишеню. Потім купались, за­горяли, знову купались і перепливли на другий берег.

— Де ви розташувались?

— За кущами шипшини, неподалік березового гаю... Ну от, одягнувся, руку в кишеню—а його нема.

— Сліди?

— На піску, воронками, в гай.

— Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

— Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

— Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

— Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у від­пустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

— Він місцевий, я впевнений.