Чтение онлайн

За столиком нудилась касирка в бежевому хала­ті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернис­тому папері з жовтуватим полиском фото 13X18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справ­ді цікавий: до основи, у вигляді видовженої крапли­ни, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштува­ла, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, пре­зирливим поглядом і міцно стуленими губами, тон­ка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

— Ви фотографуватись? — нарешті мляво запи­тала касирка, не підводячи голови від журналу.

— Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

— Я вас серйозно питаю.

— Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас по- правляючи каштанове волосся. — Серйозні швид­ше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

— Як вас звати?

— З цього і починали б, — усміхнулась. — Лари­са. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмов­ника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

— А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

— Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечес­но, — капризно, з удаваною образою надула яскра­во нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочи­тала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

— Ви... такий симпатичний, а інспектор, — про­бубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

— То хто ця жінка?

— Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

— Коли робили?

— Десь місяць тому.

— Квитанцію виписували?

— Авжеж.

— Покажіть.

— Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

— Мошняк?

— Еге, колись торгувала газводою у кіоску.

Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась ро­дичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вуз­лик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Вихо­дило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запро­понував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викрит­тя, знищив небезпечного свідка. І якщо справді по­дії розгорталися за моїми припущеннями, то Мош­няк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракува­ло доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висі­ли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у две­рі. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — за­питав.

— Вранці була, — витягла відро з криниці.

— А коли повернеться?

— Цього не знаю.

— А ті сусіди?

— Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мо­вила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконни­ці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не про­бивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де і в кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце прожи­вання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені ці­лу ніч снилися кульчики і жінка з владним погля­дом.

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільно­го відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, здень- кали відра, співали півні й кудкудакали кури, іноді подавав голос собака, йому десь озивався ін­ший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, при­хилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жі­нок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на ме­не, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спи­раючись на стовбур, я нишком робив статичну гім­настику.

А Мошняк не з'являлась.

— Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка ря­дилася у рябий халат.

— Чекаю товариша.

— Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим по­глядом.

— Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

— Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чо­го ховаєшся?

— Олено, з ким це ти там?.. — долинув із гли­бини садиби густий бас.

— Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг пар­кану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив гус­тий бас.

— Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вули­цю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, си­ніх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхну­лась. Я скривився, бо доведеться показувати по­свідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

— Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

— Зараз перевіримо, — розважливо прогув чо­лов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чо­ловік наблизився і спинився за кілька кроків, клац­нув закаблуками.