Чтение онлайн

Великошич довго й уважно дивився на мене, ніби збиравсь із думками чи не наважувався щось ска­зати.

— Значить, Шепета відпадає? — запитав.

— Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи по­разку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фак­тами.

І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в про­тилежному кінці міста? Куди він ішов?

— Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

— Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

— Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не роз­крили, і він упевнився в своїх здібностях. То чо­му б йому ще когось не порішити?—ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

— Але нема доказів, — заперечив.

— Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — як­що підтвердиться моя підозра.

— Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

— Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Велико­шич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

— Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздале­гідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

— Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антоно­вич. — Ворог почне діяти рішуче.

— Чим же обернеться викрадення образка?

— Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

— Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в до­революційного чиновника середньої руки.

— Дивно: вона ж з бідних селян.

— Отож-бо. І такі смаки... Що ж мені робити?

— Ти у відпустці, займайся ремонтом,—порадив.

Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щоб перебрати розслідування на себе.

— Коли щось трапиться, сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має од­ну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

— У батька був золотий годинник з дарчим на­писом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

— Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

— Куртій написав.

— От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важ­ливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояс­нити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав по­чуте, але він із скупих моїх розповідей видобув знач­ний факт чи побічний доказ, який збирався переві­рити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швид­ко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірва­лась.

Я випив склянку газованої води з лимонним си­ропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала зда­чу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком сто­яла молода дівчина в білосніжному халаті й ко­синці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого парка­ну, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть ог­рядний... А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

— Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вік­но, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми дав­ні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вель­ми представницьких зборів. Горжій дістав хустин­ку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи по­слабити затягнену краватку.

— Ходімо до хати, — запросив його, здогадую­чись, що завітав неспроста.

— Там автобус біля райкому жде. Колгосп ор­ганізував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

— Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

— Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не за­кричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені—Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю... Да, дивлюсь — вони...

— Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

— Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі... Пам'ятаєте, я роз­повідав?

— У вигляді соняшників? Де? В кого? — запи­тав сторопіло.

— У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у ка­сирки під склом. Як побачив!..

— А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

— Заплющу очі, — Горжій заплющився демонст­руючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики... Я їх повік не забуду. Га? — і запитли­во втупився у мене блискучими очима.

— Ви не помиляєтесь?

— Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

— Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

— Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я... Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лука­во підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо... Признатись, я вже боявся наврочити щасливий ви­падок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

— Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

— Трохи пізніше.

Постать ГоржІя маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до рай­кому, де па майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної спору­ди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фо­тографія розташована на першому поверсі, право­руч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє ві­дображення.