Чтение онлайн

Багаття поступово пригасало. День схилився на другу свою половину. Шутім і Теймур пішли до криниці, щоб набрати в дорогу води. Вони швидко впоралися з роботою, і ос вже, маленький загін , знову ішов під палючім сонцем. Друзі поспішали, щоб встигнути до міста завидно. Навіть Шутім, що весь час плентався позаду, зараз біг самий перший, швидко переставляючи свої криві ніжки. Наче, намагався втекти, від страху, що його переслідував. В інший час, друзі над ним би посміялися, та зараз мовчали, бо всі розуміли, нова напасть звалилася на їхні голови. Надійної схованки, в Махтері, вони не знайдуть, бо все місто побудовано з глини, а що таке глина, для кігтів підземлян? Таж сама земля! Та все ж, там, мандрівники, відчуватимуть себе, в більшій безпеці. Теймур, розповідав правду. Те, що побачили вони, увійшовши до міста, вжахнуло. Всі будинки були зруйновані. Ні звуку, не долинало, з його вуличок. Тиша була такою, що чутно було найменший шурхіт, їхньої одежі. Навіть розмовляти в голос, було лячно. Друзі уважно роздивлялися навкруги, не помітивши нічого підозрілого, почали готуватися до ночівлі.

– - Збирайте до купи, все, що горить. — наказав Мозус.

Робота закипіла, нікому не потрібно було пояснювати, що для них означає вогонь в ночі. Купа дрючків, дерев’яних меблів, ганчір’я швидко росла. Розвели два невеличких багаття, самі посідали між ними, спинами одне до одного.

– - Дивно. Ми ідемо вже два дні, але ще не побачили жодного шорха. — обізвався Капер.

– - Тьху, тьху. — сплюнув Мозус. — Не навроч, парубче! У нас ще , ціла ніч попереду. Та, гадаю, Теймур правий, вони взяли в цій місцевості, все, що могли і подались далі, а ми , весь час, ідемо по їхніх слідах. Та все ж , треба бути пильними, бо можливо я і помиляюсь.

– -- Тут, і повітря, пахне смертю.
– -- обізвалась дівчина.

– -- Ти була тут, раніше?
– -- спитав у неї, Теймур.

– -- Ну що ти, моє поселення, занадто далеко з відси.

– -- А я, часто, тут бував. Привозили, на продаж, вугілля. В ярмарковий день, тут було особливо гарно. Грали музики. Вулиці прикрашали різнокольорові ліхтарики і прапорці. Гуляли святково вбрані городяни. На кожному перехресті торгували здобою і цукерками.

Розповідаючи про колишнє місто, Теймур дивився кудись у далечинь, мабуть уявляючи те, про що повідував. Його обличчя, набуло зовсім іншого виразу, якогось замріяного, і по дитячому безтурботного. Мілена, сама того не усвідомлюючи, замилувалась, дивлячись на нього. Страхи відійшли кудись в бік, і дівчина розцвіла в посмішці. Каролові б, радіти з цього, та він би і радів, якби той, дівочий погляд був спрямований на нього, а не на вугільника.

– -- Найшов, про що базікати. Навкруги, казна що діється, а він про цукерки!
– -- нарешті, не стерпів, їхньої розмови, хлопець.

– -- Балачки, про лихо, кращі?
– -- відрізав, йому, Теймур.

– -- Зате реальніші! Не відволікають, від дійсності.

– -- Не хвилюйся, базікаючи, я на чатах, не засну.

Зрозумівши, на що натякає вугільник, Карол стис кулаки, і вскочив на ноги. Теймур теж підвівся.

– -- Хлопці, ви чого?
– -- злякано , на них дивлячись, спитала Міла.

– -- Годі вам!
– -- втрутився в суперечку і Мозус.
– -- Чого зіткнулись, як два барани? Немає, іншого клопоту?

Хлопцям стало соромно, за свою поведінку, і вони, мовчки, розійшлись. Та кожен, залишився при власній думці. Ніч , як і попередня, видалась спокійною, хоч мандрівники і попалили все, що назбирали для багаття. Ранок застав сплячими, майже всіх. Не спав, лише, Крістур. Його розбудив дитячий плач. Чоловік відкрив очі, і прислухався. Можливо , це , лише сон? Та ні, звуки знову повторилися, і до них додалось якесь шурхотіння. Крістур підвівся, і нічого, нікому не сказавши, пішов подивитися, що ж то за писк. Він пройшов, в здовж вулиці, кілька будинків, плач став виразнішим і чувся десь із за рогу наступної будівлі. І справді, повернувши, він побачив маленького хлопчика, той сидів зігнувшись під стіною і плакав. «Як змогла вижити дитина, в цьому знищеному місті?»-- запитав сам у себе, Крістур, а в голос , звернувся до дитини:

– - Маленький, тобі страшно? Не бійся, я тебе не скривджу.

Крістур підійшов ближче, майже в притул, і простяг до дитини руку. Хлопчик підняла голову, на обличчі не було сліз, а на губах грала зла посмішка. Мить, і малий встромив в руку чоловіка дротика, Крістур оторопів. А малий вскочив, і прудко побіг. Крістур хотів його наздогнати, та ноги чомусь не послухались, перед очима попливли різнокольорові кола, він через щось перечепився і впав. Свідомість згасла. Тупіт, важкого взуття, по бруківці, розбудив решту мандрівників. Їх оточив гурт, вдягнених в чорні балахони, людей. З десяток гострих списів, вп’ялись в їхні тіла, не даючи змоги оборонятись.

– -- Цього, лишень, тільки і не вистачало.
– -- пробурмотів, собі під ніс, Мозус.

Коли Крістур прийшов до тями, то відразу зрозумів, що міцно зв’язаний по руках і ногах. Навіть, поворухнутися, не було можливості. Він повернув голову, і побачив поряд з собою, Мозуса, той міцно спав, мабуть , його теж отруїли якимось зіллям. Чолов’яга витяг шию, як можна вище, щоб краще роздивитися навколо, але одразу отримав чимось важким по ребрах. Він застогнав і опустився на місце, та короткого погляду, йому вистачило, щоб зрозуміти, вони в великій халепі. Всі його товариші, лежали як оселедці в бочці, поруч з ним і Мозусом, на одному возі, а біля воза, ішли охоронці, всі як один, в чорних, довгих балахонах з червоною оторочкою. Крістур знав, що це за люди. Та звідки вони, тут узялися?

– - Мозусе, Мозусе, чуєш? Прокинься!— попробував розбудити, товариша, болотник.

Через деякий час зусиль, йому це вдалося. Мозус, сонними очима, подивився на товариша.

– - Де ми?— спитав він розгублено.

– - Нас захопили в полон. — спокійно, навіть трохи з іронією, відповів йому Крістур.

– -- Я, про це, знаю. Питаю, де ми є?

– -- Їдемо кудись, на возі.

– - Хто ці люди, знаєш?

– - Жриці Норка. Їхній культ був дуже поширений у Стеркії. Це вони дали ім’я підземним створінням, вважаючи їх дітьми, свого божества. На півострові, жриці, навіть кілька храмів побудували. Мабуть вони, пішли на ці землі, слідом за шорхами.

– - Цього нам тільки і не вистачало. – прошепотів Мозус. — Як ти гадаєш, для чого ми їм потрібні?

– - Мабуть , для жертвоприношення. – відповів Крістур.

– -- В голові гуде. Мабуть від того відвару, який вони, заставили нас, випити.
– -- пожалівся степовик.

– -- Знаю. Мені теж дісталось.

Мандрівники, один за одним , почали прокидатися. Віз поволі сунув, похитуючись і підскакуючи на бездоріжжі. Їх везли в сторону, зовсім протилежну тій, куди вони, йшли . Їхали довго, Мозус та його друзі , то приходили до тями, то знов провалювалися в забуття, мабуть ще діяла отрута. Нарешті коні стали. Полонених стягли на землю і розв’язали ноги. Та кінцівки, так затекли, що вони, все одно не могли йти. Тоді, їх підхопили під руки, і потягли до величезної споруди, що стояла попереду. Чим ближче вони підходили до будівлі, тим більшою і величнішою вона ставала. Перед ними, відкрилася брама, полонених завели на широке подвір’я, посередині якого, стояв страшний ідол Норка, він як дві каплі, був схожий з шорхами. Та мандрівникам, не дали роздивитися все як слід, і швиденько затягли в середину храму. Вони опинилися в похмурій залі. Мілена тулилася до Карола, вона вся тремтіла. Хлопець , заспокоював її як міг, та це мало допомагало, бо сам вигляд, який мало це приміщення, міг злякати кого завгодно. Стіни і стеля зали, були пофарбовані в червоний колір, підлога викладена чорною плиткою. У здовж стін стояли світильники на високих ніжках і полум’я відбивалося на блискучий поверхні підлоги. Вікон не було, замість них, прямокутні, великі ніші , в середині яких на цепах, висіли скривавлені тіла. В кінці зали, стояв трон, покритий чорним лаком, до нього вели кілька високих сходів. На кожному з цих сходів, стояв охоронець з мечем в руках, вони були вдягнені так само , як і ті, що привезли полонених. Мандрівників примусили опуститися на коліна і нахилити голови, вони підкорилися. Почувся барабанний дріб, та самих музик видно не було. Раптом, стіна за троном почала обертатися і перед мандрівниками з’явився, як вони зрозуміли , верховний жрець. Барабани стихли, в мертвій тиші зали , почувся хриплий, старечій голос володаря храму:

– - Радий вітати, вас, мандрівники, в стінах святилища великого і могутнього Норка! Сьогодні в нас велике свято, Ніч Народження Нашого Повелителя. І ви , станете головними гостями на ньому!

– - В гості, запрошують інакше. — тихо промовив Мозус і одразу отримав по спині палицею, та так, що впав на підлогу і розбив собі обличчя. Кров заюшила з носа, та він не мав змоги її обтерти і вона великими краплями падала додолу, а верховний жрець продовжував говорити , ніби нічого і не сталось:

– - Вам , випала велика честь, подарувати нашому Повелителю, свою силу, молодість, розум і вроду, звісно разом зі своїм життям, але спочатку, як на кожному святі, вас запрошено до столу.

Верховний жрець підвівся і пішов до бенкетного залу, полонених потягли слідом. Невдовзі, друзі опинилися в приміщенні , де і справді стояв стіл заставлений усілякими наїдками і напоями.

– - Вони що, хочуть нас до смерті загодувати?— спробував пожартувати Крістур і теж одразу отримав стусана, але на ногах утримався, хоча і зробив мимоволі декілька кроків в перед.