Чтение онлайн

– - А, куди ви вирушаєте?

– - На півострів.

Жінка нічого не сказала, лише похитала головою. Так вона і стояла на березі, поки її могли бачити друзі, що вже відправились у своє плавання.

Земля Стеркії, здавалось знаходиться зовсім поряд, але сильна течія заважала і відносила човен у бік. Ще й вітер здійнявся, і погнав по воді хвилі. Ніхто з мандрівників, не був справним веслярем і їм коштувало великих зусиль, утримувати човен у потрібному напрямку. Від сильної хитавиці, Мілу почало нудити.

– - Коли ж ми, дістанемось берега. Сил моїх вже немає, витримувати це гойдання. Скільки житиму, більше ніколи не сяду в човна.

– - Потерпи, трішечки. Ми вже майже припливли. Дивись, берег майже поряд. — утішав її, Карол. — Люба моя, ти ж ніколи не була плаксійкою.

Дівчина винувато потупила погляд і пригорнулась до юнака.

– - Її нудить від того, що ми голодні. — став на захисток дівчини, Шутім. — Мені, теж зле, два дні крихти в роті не було.

– - Не перебільшуй, друже. — посміхнувся до нього Мозус. — Це тобі лише здається!

– - Здається! Та я такий голодний, наче місяць не їв!— обурився коротун. — Хтось обіцяв добути харчі.

Шутім з докором глянув на Плато, малий і справді виглядав виснаженим.

– - Вибач, друже. Треба було спитати харчив у жінки, в селищі рибаків. Та якось з голови вилетіло. Та на березі щось придумаємо. Нарешті, вкрай виснажені, вони дістались до суші. Вилізли з човна на м’який, гарячий пісок і попадали знесилені. Та довго відпочивати не було часу. Плато і Капер непогано пам’ятали рідні місця і стали для друзів провідниками. Природа Стеркії була неймовірно красивою. Боги здається, подарували їй, все що могли: чудове чисте море, високі засніжені на вершинах гори, смарагдові долини і повноводі ріки. Землі на півострові були родючими і тому тут, буяла різноманітна рослинність, від густих, шовковистих трав, до дрімучих, не прохідних лісів.

– - Важко повірити, що в ночі, ці місця стануть небезпечними. Тут так гарно!— сказала з захопленням дівчина.

– - На цій землі, люди ні в чому не знали нужди, але жадібність, то велика і руйнівна сила. Саме вона знищіла, таку сильну і багату державу. — підтримав розмову Мозус.

– - Ми покинули наш край, ще малими і довго блукали світом, у пошуках гарного місця, для нашого племені. Та ніде нічого схожого, так і не знайшли. — сумно сказав Плато.

– - Годі вам сумних балачок. — встряв у розмову, Теймур. — Краще, давайте зосередимось, на нашому завданні . Скажіть, брати, головний храм Норка, вже був збудований, коли ви залишали півострів?

– - Так. — відповів Капер. — Ми проходили повз нього, якби тут був Крістур, він би підтвердив мої слова.

– - Та ви, були дітьми! Чи ви, пам’ятаєте те місце?

– - Це зовсім не далеко з відси, до ночі дійдемо.

– - Ну, от і добре, тоді вирушаємо.

– - Е, ні!— заперечив Шутім. — Спочатку обід! Чи може, хтось з вас може жити не харчуючись? В нас же скоро і сили не залишиться, шукати той храм!

Мандрівники погодились з коротуном. Треба було і справді трохи поновити сили.

– - У нас залишилося трохи, пшеничної крупи. Якби знайти воду, то я б зварила кашу. — обізвалась Мілена.

– - Ах, ти ж, розумнице!— аж підстрибнув, від радості коротун. — Води, я думаю, тут вистачає.

Невдовзі, друзі побачили покинуте обійстя, а у дворі колодязь, зруб на ньому був зруйнований, але в низу виднілася вода і сонце вигравало в ній сонячними зайчиками. Прив’язавши до мотузки казанок, що знайшли на подвір’ї, зачерпнули і швидко витягли жаданої прохолоди. Яке ж було розчарування, коли в посудині побачили гнилу, аж коричневу воду.

– - Цим, колодязем, довгий час ніхто не користувався, от вода і завонялась. — зробив висновок Мозус.

– - Напились і наїлись!— сплюнув з пересердя Шутім.

– - Доведеться ще трохи потерпіти. Джерел тут достатньо, знайдемо інше. — заспокоїв його Плато.

– - Ну, то ходімо!

Коротун рішуче пішов по переду, наче знав дорогу краще за Плато і Капера і справді, скоро мандрівники вийшли на берег маленької річечки. Постававши на коліна, пили воду прямо з ріки. Несподівано Капер, відірвався від води і завмер, до чогось прислухаючись. Карол хотів було в нього спитати, що сталось, та він приклав до губ палиць, давши зрозуміти, що б усі мовчали. А сам, налаштувавши лука, тихо мов тінь, шмигнув за кущі. Плато вирішив, рушити слідом за братом і вже звівся на ноги, як раптом почувся тваринний вереск, з’явився Капер, тримаючи за хвіст впольовану дичину, це була нутрія.

– -Не поганий додаток до майбутньої каші, Міленко, чи не так?— спитав хлопець.

– -Мені її шкода. Це б вона ще жила, а ми прийшли і убили, бідолашну тварину. — відповіла дівчина.

– -Рано, чи пізно, вона однаково загинула б від зубів шорхів. Її досі рятувало лише те, що вона живе у воді.

– -Збирайте, хлопці, хмиз на багаття, а я оббілую тварину. — наказав Мозус.

Обід був швидко приготовлений, і так само швидко, був з’їдений.

– -Давно, я так смачно не їв. — поплескав себе по животі, Шутім.

– -Та ти ж казав, що після Шамількиних пиріжків, тобі вже нічого не смакує. — покепкував з нього Теймур.

– -Годі розсиджувати, ми і так втратили багато часу, а до храму Норка, нам треба дійти завидно. Зараз на півострові, у ночі, це най безпечніше для нас місце.

Шлях і справді далекий, хоч і не важкий. В Стеркії було багато накатаних доріг, одна з них і вела в потрібне мандрівникам місце. На своєму шляху, друзі бачили сліди діяльності підземлян, зруйновані і спустошені селища. І кожного разу, проходячи крізь них, вони згадували своїх рідних і друзів, що загинули від цієї погані. Карол згадував родину і його остання з нею прощання. Навіть зустріч з живим батьком, не стерла ці спогади. Мозус пригадав своїх близнюків і тільки міцніше стис рукоять меча. Невимовна лють світилася в його очах. Мілена торкнулася його руки:

– - Дядьку Мозусе, не треба сумувати. Ми їм помстимося, я знаю, ми зуміємо.

– - Так дитино, звісно. — тихо відповів ватажок.

Сутінки згущалися, у далечі з’явилися обриси храму, та до нього ще було далеко.

– - Прибавте ходу, бо будуть нам не переливки, коли повилазять шорхи. — підганяв друзів Капер.

– - Та ми, пам’ятаємо, братику!— сказав на те, Плато, а сам мимо волі прибавив швидкості.

Друзі вже майже бігли. Навколо їхнього маленького загону, вже ворушилися злі тіні, то віддаляючись, то підкрадаючись ближче. Ось і ворота храму.

– - Я гадав, що храм пустий, а ворота замкнені з середини. — чомусь пошепки, сказав Карол, наче боявся когось розбудити.

– - Так, це дивно, але нам потрібно їх швидше відчинити, поки шорхи, ще не осміліли і не напали на нас. — висловив і свою думку, Теймур.

Він не чикаючи, що вирішать його товариші, підстрибнув у гору і вчепившись руками в ковані прикраси воріт, спритно наче кішка, подерся в гору. За спинами мандрівників зашурхотів гравій, всі як по команді вихопили зброю і приготувалися до бою. Нічні створіння були зовсім близько. Вже чулося їхнє дихання і попискування. Та ось ворота скрипнули і відчинилися.