Чтение онлайн

– - Доброго ранку, Фалонде. Я дивлюся, ти зовсім не відпочивав.

– - У моєму віці, час біжить швидко, а встигнути треба ще багато. Колись я засну на віки, ось тоді і відпочину. — відповів старий.

З кімнати де ночували мандрівники, почувся гуркіт і сміх і невдовзі решта мандрівників зайшли до зали з комином. У всіх були веселі обличчя, лише Шутім був насуплений.

– - Знаєте, а без коротуна, наша подорож, була б не такою веселою. — вишкірив у посмішці свої зуби, Теймур.

– - Що вже знову сталося?— поцікавився ватажок.

– - Та Шутім, любить довгенько поспати, а Фалонд же попереджав, що створене чарами не довговічне, ось ліжко під ним і зникло.

– - Нічого смішного, я в цьому не бачу. — набундючився Шутім. — Можна було і розбудити, якщо самі повставали.

– - Вибач, друже, що так вийшло. — посміхаючись до малого, промовив Фалонд.-- Це моя провина. Більше, сподіваюся такого не повториться.

– - Та, нічого. — вже більш миролюбно, мовив Шутім.

Поснідавши, Фалонд і компанія, вирушили в дорогу. Не минуло і половини дня, як подорожуючі почули шум води, а невдовзі побачили і саму ріку Змію.

– - У, проклята вода, як ти мене вимучила. — Шутім показав річці кулака.

– - Ну годі, друзяко, вона вже тебе злякалась. — знов потішився над малим, Теймур.

– - Куди підемо тепер?— спитав у Харона, Мозус.

– - Підемо у гору, там скелі вищі. — відповів хлопець. — А, якщо не знайдемо нічого схожого на кинджал, тоді повернемось назад.

Повноводна, холодна і чиста мов кришталь ріка, бігла між горами, промиваючи собі глибоке русло. Скільки часу вона тут протікає? Мабуть з утворення цього світу, а якісь маленькі істоти, прийшли порушити її спокій. « То нехай спробують!»-- бурчала вода вдаряючись об скелі і розбризкуючи у всі боки мільйони бризок. Ось і перший водоспад, але нічого схожого на кинджал, мандрівники не побачили. Вони роздивлялися його і з близька, і здаля, і з боку, та марно.

– - Мабуть ще не час. — промовив з надією, Шутім.

Йому не хотілося знов дертися по скелям .

– - Може як сідатиме сонце, ми щось побачимо. – спробував умовити він друзів.

– - Навряд чи. — упевнено відповів Фалонд. — Треба піднятися вище.

Більше ніхто не сперечався.

– - Он там, начебто, не поганий прохід. — показав рукою Плато.

Та від водяного пилу, каміння було слизьке і друзі потратили багато зусиль, поки піднялись на гору. Теймур більше не насміхався з Шутіма, а з усієї сили намагався допомогти йому. Поки вони дерлися, сонце пройшло більшу половину свого шляху і вже досить низько висло над горами.

– - Можемо не встигнути. — підганяв подорожуючих, чарівник.

В далині виднівся ще один водоспад, ріка падала з неймовірної висоти і гуркотіла так, що доводилось кричати, щоб почути одне одного. Саме тут, друзі і побачили гостру скелю, схожу на ножа встромленого рукояттю в землю, з обох боків її обтікала вода, накручуючись на неї, як змія.

– - Що ж, здається ми знайшли те, що шукали. — з полегкістю зітхнув чарівник.

– - А тепер, що робитимемо?— спитав Карол, у старого.

– - Чекатимемо і пильно слідкуватимемо за скелею. На заході сонця, щось повинно статися. — відповів, старий.

Мандрівники притихли, наче боялися злякати саме сонце і у дев’ять пар очей, слідкували за водоспадом. Сонце повільно сховалося за верхівкою гори і водоспад опинився у тіні.

– - Може, це все, чийсь жарт?— розгублено спитав Теймур.

– - Ага, такі як у тебе. — зачепив його, Шутім.

– - Невже, ми і справді, даремно прийшли сюди. — не менше за мандрівників, хвилювався Харон.

Несподівано, сонце висунуло із за скелі свій яскравий бік і перш ніж зникнути за обрієм, жбурнуло жменю променів прямісінько у потік. Світло пройшло воду наскрізь і впало яскравою плямою на один з порогів.

– - Потрібно шукати там, куди вказав промінь. Ходімо, швидше!— чарівник швидко вскочив на ноги і побіг до водоспаду, його юні друзі ледь поспівали за старим.

Підбігши до скелі, мандрівники зрозуміли, що дістатися, до потрібного їм місця, буде не легко. На заваді був стрімкий потік і слизьке каміння, а темрява все наближалася. Плато першим стрибнув у воду:

– - Бррр, яка холодна.

За ним відправився його брат, та опинившись у воді, лише охнув і як завжди нічого не сказав. Один за одним мандрівники стрибали у потік, лише коротун стояв у розгубленості, де його товаришам було по пояс, він сховається з головою. Та йому на допомогу прийшов Мозус:

– - Сідай, друже, на шию, покатаю.

Малий, з радістю, погодився. Ватажок обережно ступав по кам’яному днові, намагаючись не послизнутися. Шутім був хоч і малий, але досить важкий і тримати рівновагу було не легко і сталося те, чого найбільше і боялися. Нога посунулась у бік, чоловік похитнувся і разом з коротуном зник під водою. Міла зойкнула, дивлячись переляканими очима на те місце, де щойно стояли Мозус і Шутім. Та ось вони обидва, з’явилися на поверхні і вигук радості вирвався з грудей їхніх друзів. Мокрий і злий коротун з допомогою Капера видерся на камінь. Вугляр вже аж рота відкрив, щоб над ним пожартувати, але раптом передумав. Насправді, йому було шкода свого товариша, чомусь саме найменшому з мандрівників, весь час не щастило. Він підійшов і по дружньому поплескав Шутіма по плечу, а той глянув на нього і раптом посміхнувся. Від тієї посмішки, усім стало веселіше і тепліше. Якщо малий не здається, то і іншим нічого розкисати. Вибравшись під водоспадом, друзі почали шукати вхід до печери, уважно роздивляючись скелю, але марно.

– - Не намагайтеся відшукати прохід зараз. У текстові, ясно сказано: «Коли на небі зникне місяць і чорні тіні упадуть…». Потрібна повна темрява. — пояснив їм Фалонд.

Почали чекати. В горах в ночі холодно, а мандрівники, ще й промокли у воді, а Мозус і Шутім з ніг до голови і у друзів зуб на зуб не потрапляв. Їхнє цокотіння, не міг заглушити , навидь шум падаючої води. Карол сидів під скелею, обійнявши Мілену і намагався її зігріти, але не відводив погляду, як і решта мандрівників, від кам’яної стіни. Раптом хлопець вскочив на ноги, забувши про свою подругу і втупився у Плато, який стояв навпроти.

– - Ти чого?— трохи злякано, спитав він у юнака.

Хлопець мовчки показав на скелю за спиною болотника. На камені виднілась зеленкувата смужка, не товща за волосину і чим темніше ставало, тим чіткіше вона проступала. Зрозуміло було, що світло ллється з середини.

– - Це і є прохід!— радісно вигукнув старий чарівник.

– - А, як його відчинити?— спитав Теймур.

Старий розгублено знизав плечима:

– - Можливо тут є якийсь важіль.

– - Ми ж, обдивилися усю скелю, ніяких важелів на ній не було. — не погодився з чарівником Карол.

– - Що ж, ми робитимемо?— розвів руками Мозус. — Навіщо нам було його шукати, коли ми не маємо ключа?

– - Ключ! Ключ зі світла!— раптом згадала Міла. — Кароле, твій оберіг, він же може світитися!

– - А і справді, як я, відразу не здогадався. — похитав головою Фалонд.

Карол зняв з шиї медальйон і розгублено став під скелею:

– - Що мені далі робити?

– - Не знаю. Доторкнись ним до каменю. — порадив старий.

Щілина у скелі спалахнула яскравіше, але прохід залишився зачиненим. Несподівано на каменю, майже поряд з Каролом, проступила яскрава пляма, за обрисами вона нагадувала оберіг, але навколо неї були ще й, чотири гостроконечних пелюстки. Міла уважно подивилась на пляму, і раптом щось згадавши, взяла з рук хлопця медальйон. Вона притулила його до плями, потім натиснула на око змії, оберіг відкрився і повільно увійшов у камінь, наче скеля була з розтопленого воску. Та прохід не відкрився.