Чтение онлайн

Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.

– - Нам туди не можна, там ворог. — попередив Мозус. — Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.

– - Але ж, у селищі, можна добути харчі. — нещасним голосом заскиглив, Шутім.

– - Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. — заспокоїв малого прожеру, Плато.

– - Харчі, це і є, життя!— патетично, закінчив розмову коротун.

Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.

– - Який жах. — висловила свої відчуття Міла.

З нею були всі згодні.

– - Як дивно бачити бій, у якому сам приймав участь зі сторони, та ще й через стільки років. — задумливо промовив Мозус.

– - Друзі, дивіться, он стоять коні. — звернув увагу товаришів, на загорожу зі скакунами, Шутім.

– - Ці коні належать махтеріанцям, пішли підійдемо по ближче. — сказав Мозус.

Мандрівники, обережно, не привертаючи уваги спустилися в долину і наблизились до загону з кіньми.

– - Чекайте на мене тут. — наказав Мозус, а сам десь побіг.

– - Куди це, він?— здивовано спитав Шутім.

Інші, теж розгублено пожимали плечима. Невдовзі ватажок з’явився з кількома зеленими стрічками у руках.

– - Це, знак належності до війська Махтерії. Ми їх одягнемо і переїдемо через долину з їхнього боку. За коні я теж договорився, їх охороняє мій знайомий. Правда мені довелося сказати, що я батько того Мозуса, якого він знає. Все ж, я сам з собою, мабуть таки дуже схожий!

Друзі повеселіли, лише Карол про щось напружено думав і не звертав уваги на те, що сказав Мозус.

– - Кароле, ти чого?— поцікавився Шутім.

– - Ви ідіть і чекайте на мене, між отими двома пагорбами. — показав хлопець на інший бік долини.-- А я, навпростець. У мене тут є справа.

– - Кароле, це небезпечно! Там іде бій і тебе можуть поранити!— спробувала зупинити, його Міла.

Та він не хотів нічого чути, лише махнув рукою і побіг просто у саму гущу битви. Друзі подивилися йому в слід і пішли по коні.

– - Не хвилюйся, Міло, хлопець знає що робить. — заспокоював дівчину ватажок, але сам хвилювався не менше.

Карол вже був у гущавині бою, з усіх боків дзвеніли мечі, чулись вигуки і лайка, стогнали поранені. Хлопець тримав і свого меча напоготові, але в бійку не встрявав. Він напружено видивлявся, таке знайоме і рідне обличчя. Несподівано йому перегородив дорогу каурданець. На вигляд, він був трохи старшим за Карола, але майже такої ж, постави. Він замахнувся мечем, та юнак вже був напоготові. Леза схрестилися в повітрі, аж іскри полетіли. Карол тільки зараз відчув, всю майстерність батькової науки, він спритно володів мечем і розумів тактику бою. Ворог скоро зрозумів, що даремно його зачепив, та все ж не відступав. Карол не хотів його вбивати, він улучив момент і вдарив хлопця по голові рукояттю, той впав на землю, а юнак побіг далі. Ще кілька разів, йому доводилось вступати у бій з горянами і кожного разу він виходив переможцем. Карол біг навмання, він відчував, що ноги, самі винесуть його туди, куди треба і не помилявся. Попереду він побачив двох дужих воїнів, що билися між собою. У юнака затремтіли ноги і серце закалатало мов скажене, він бачив свого батька живого, молодого і сильного. Саме для цього він і біг сюди, ризикуючи власним життям. Карол накинув на голову каптур, щоб не видно було обличчя і рушив у перед. Він побачив, як батько позадкував від свого ворога, перечепився за убитого вояка і упав. Горянин заніс над ним свого велетенського меча. Розуміючи, що не встигне добігти, Карол вихопив кинджал і кинув. Ніж влучив, якраз ворогові проміж лопаток. Вояк хитнувся, меч випав з рук і він рухнув на землю. Підбігши до батька, Карол не рішуче зупинився, він не знав що йому сказати, а лише дивився на нього і посміхався. Зараз хлопець був упевнений, що ризик, якому він себе піддав, був вартий цієї зустрічі. Сарман навіть ще не знає, що у нього колись буде син, а він уже стоїть перед ним. Карол нахилився і витяг кинджал з мертвого тіла і вже намірився іти, коли несподівано почув за спиною рідний голос:

– - Як тебе звуть, юначе?

– - А, навіщо, це вам?

– - Хочу назвати твоїм ім’ям, свого майбутнього сина.

– - Тоді, назви його Каролом.

Сарман посміхнувся і махнув хлопцеві рукою, а потім зник з очей в пилу бою.

До місця зустрічі, Карол встиг, якраз вчасно.

– - Давай швидше, синку, поки на нас не звертають уваги. — гукнув йому Мозус.

За мить, хлопець уже сидів у сідлі і мандрівники, підганяючи скакунів, рушили в путь. Деякий час, вони ще чули відголос бою, потім все стихло. Дорога не була рівною, вона то круто підіймалась у гору, то стрімко бігла до низу, але верхи, друзі подолали її швидко. В черговий раз виїхавши з ями на пагорб, вони нарешті побачили море.

– - До перешийка, їхати ще далеко, а через воду, рукою подати. Он видніється беріг півострова. — це сказав Капер.

За морською гладдю, він з братом, бачили рідну землю, яку довелося покинути через клятих шорхів. Плато під’їхав до брата і обійняв за плече.

– - Не сподівався, знов, побачити Стеркію?— спитав він.

Капер похитав головою. Він не міг говорити, сльози душили горло і щоб не показати своєї слабкості, юнак пришпорив коня і поскакав до берега. Зараз він вже не був «болотником», а був вірним сином, своєї спаплюженої землі, готовий за неї віддати життя.

Майже біля самої води, стояло кілька рибальських хижок. Старий дід сидів на призьбі і курив люльку. Мандрівники спішились, підійшли до старого і привіталися.

– - Доброго дня, батьку!

– - І вам, того ж. — чемно відповів старий і примруживши око спитав. — Куди це ви направляєтесь? Всі наші чоловіки зараз на війні. Ви бува не дезертири?

– - У нас, діду своя війна. – відповів йому Плато. — Нам необхідно потрапити на Стеркію. У вас не найдеться човнів?

– - На півострів?— перепитав старий. — Та ви з глузду з’їхали! Там же якийсь жах діється. Підземна нечисть у ночі вилазить із своїх нір і пожирає все живе і ви хочете прямісінько їм у зуби?

Плато ствердно похитав головою.

– - Тоді, ви насправді божевільні. — зробив висновок дід . — Он там біля причалу, прив’язані кілька човнів, беріть який хочете, рибалити однаково немає кому.

Мандрівники подякували і пішли у напрямку, який їм показав дід. Справді, скоро побачили невеликий причал і кілька човнів біля нього. Вибрали найбільшого і взявши дві пари весел почали всідатися, аж раптом почули жіночий крик.

– - Що ж це діється? Серед білого дня грабують. Куди ж це ви, човна тягнете?

На березі стояла жінка у довгому сірому платті і боса. Вона кумедно підперла боки руками і всім своїм виглядом показувала, що нічого не боїться і за своє добро битиметься як левиця.

– - Та не кричіть ви так, добродійко. — спокійно обізвався до неї, Теймур. — Щоб узяти човна, ми спитали дозволу, он у діда, що курить люльку.

Старий і досі сидів на призьбі, чоловік зрозумів, що мова іде про нього і помахав жінці рукою, даючи зрозуміти, що все добре.

– - Ще, ми залишаємо вам, коней. Бо човна, мабуть не зможемо повернути. — продовжив розмову , хлопець.