Чтение онлайн

– - Я підкажу твоєму хлопцеві, де тебе шукати. Дай, мені, якусь річ, що він, може впізнати, але я не вірю, що твій наречений, настільки ж кохає тебе, як ти його. Та якщо, це, насправді так, і він не пошкодує власного життя, щоб повернути свою наречену, я відпущу тебе з ним.

Очі дівчини засяяли. По всьому було видно, що вона, а ні на мить, не сумнівається в Каролові. Вона зняла з руки браслета, яким була заручена, і простягла жінці. Коли Хета потяглась, щоб узяти прикрасу, Мілена з вдячністю, припала до її ніг . Від такої поведінки степовички, жриці стало трохи ніяково. Вона, рвучко, відштовхнула дівчину, і пішла до виходу. Вже, на порозі, озирнулась і сказала:

– - Я зачиню тебе, тут, саму. Побачимо, на що здатний, твій коханий. Та якщо, він, не виправдає твоїх сподівань, не ображайся. Ти, його, більше не побачиш.

Хета закрила за собою двері, останнє, що вона побачила, була щаслива посмішка на Мілененому обличчі.

І ось, зараз, жриця чикала, що скаже їй Аммана, і в неї, вже кінчалось терпіння.

– - Ти скоро?— нарешті не витерпівши, спитала Хета.

– - Вже майже готово. — відповіла стара. — Коханий, цієї дівчини, насправді сильний чародій, та ще, його охороняє оберіг Вартохара. Я не зможу позбавити його чарівної сили, але зробила так, що на нашому острові, вона не діятиме. Буревій, що я наслала, приведе, цього чоловіка, до нас.

– - А, як бути, з його друзями?

– - Вони, теж, отримали повідомлення. Та доберуться сюди, набагато пізніше, і ні чим не зможуть допомогти , своєму товаришу.

– - Це добре. Я б не хотіла, що б мої плани, були зруйновані якоюсь несподіванкою. Зі слів Мілени, всі її друзі, гарні люди. Та ти знаєш наші закони: « Чоловікам, на острові, місця немає!».

– - Непотрібні, ці закони!—з болем у голосі, відповіла чаклунка. — Я, ще маю сподівання, переконати тебе у тому, що кохання існує. Жінка створена для продовження роду. Вона не повинна бути самотньою. Це неправильно! Не всі особини чоловічої статі, покидьки.

– - Ну от, нехай Карол, і переконає, мене, в цьому! Якщо, він упорається з випробуваннями, що ми приготували, я зміню свою думку. Та я, мало в це вірю!

Карол, повільно, приходив до тями. Все його тіло боліло, як одна суцільна рана. Він добре пам’ятав, як корабель, на якому він перебував, стрімко наближався до берегових скель. Пам’ятав удар, неймовірної сили, який викинув його за борт, у оскаженілі хвилі. Чарівник намагався, бодай за щось вчепитись, та важкий, намоклий одяг, тяг на дно. Потім настав суцільний морок. Чоловік, зовсім не пригадував, як вибрався на уламок борту, на якому зараз і лежав. Та , можливо, це зробив оберіг? Карол мимоволі потягся рукою до шиї, намацавши на ній шнурок і медальйон, з полегшенням зітхнув. Кинджал, теж був на місці. Це прибавило, йому впевненості. Трохи підвівшись на лікоть, він роззирнувся. Берег був зовсім поряд, якихось кілька метрів. Пересилюючи слабкість і головокружіння, він почав гребти руками. Чим ближче був суходіл, тим сильніше Карол відчував присутність, на цій землі, Мілени. Та лише, він, став ногами на пісок, відчуття, близькості коханої, зникло. В середині, утворилась порожнеча, наче зникла якась частка душі. Чарівникові стало якось не пособі. Він злякався, що з нареченою трапилось страшне лихо. Її серце перестало битися, і тому, зв'язок між ними зник. Від такої думки, йому стало моторошно. Ноги, мимо волі, підігнулись, і чарівник знесилено опустився на коліна. Неподалік, на пласкому камені, щось виблискувало на сонці. Карол підійшов ближче і побачив браслет який він подарував Мілені. Він обережно, тремтячими руками, взяв його. По обличчю потекли сльози радості. Він пестив пальцями дорогу серцю річ, наче торкався дівочих рук. Припадав вустами до перлів як до вуст коханої. І знову гостро відчув її присутність, десь поблизу. Він сховав браслета в торбинку прикріплену до пояса, в ній він зберігав і свого весільного паска.

– - Де б, ти, не була, квітка моя, я відшукаю тебе!— закричав, що сили, Карол.

Луна покотилась між скелями, і затихла, десь, в глибинах густого, майже первісного лісу, що вкривав острів. Той крик почули не лише плахи і звірі, що населяли той ліс.

– - Чую, ти вже прибув, Кароле. — з втомленою посмішкою, на чарівних губках, промовила Хета.

Вона вслухалась у відголосок луни, що котилась над островом, потім підняла руку в гору, даючи своїм воїнам знак, і махнувши, наказала рухатись за нею. Без жодного звуку, невеликий загін острів’янок, непомітною стежкою, направився в бік, з якого пролунав голос новоприбулого. Та коли вони вийшли на берег, чоловіка, там вже, не було. Він дерся навмання, крізь густі зарослі, підкорюючись поклику свого серця. Його куртка і штани подерлися об колючки, на обличчі і руках кровоточили глибокі подряпини, але Карол, на те, не зважав. Його непокоїло, де що, інше. Він намагався, кілька разів, застосувати свої чарівні сили, та йому це, не вдалося. Можливо втрата, цих сил, і викликала ті дивні відчуття, там, на березі? Чарівник пригадав слова Орнагула, що почув, коли був на кораблі. Він згадав попередження, про ймовірну небезпеку. Виходить старий учитель, не даремно, хвилювався. Карол розумів, без чар, йому буде складніше відшукати Мілину, та він, і без них, не слабак. Лише потрібно знайти місце, де тримають його кохану, а там, він доведе, хто є хто! Довго, чи ні, чоловік пробивав собі шлях крізь ліс, він не міг сказати, та нарешті рослинність зникла, натомість, прямо перед Кароловим обличчям, виросла височезна стіна, викладена з грубих валунів. Спочатку він хотів її обійти. Та пройшовши кілька метрів, зрозумів, що це буде важко зробити. В’юнкі рослини, міцно з’єднали ліс з муром, і щоб рухатись понад стіною, потрібно було весь час їх віддирати від каміння. Ця праця забирала досить багато сил, а чоловікові, вони, були ще потрібні. « Де ж, ти, мій друже, Теймур?»-- подумки, звернувся до друга, Карол. — « Твоя спритність, стала б у пригоді. З твоєю допомогою, ми б, швидко впорались, з цією стіною.» Чарівник звик, що поруч, завжди хтось з товаришів, і те, що вони йому допомагали, він приймав як належне. Тільки зараз, сам на сам з труднощами, він усвідомив, як йому, їх, не вистачає. Та журитись, не було часу, і Карол поліз у гору. Перехід через зарослі, вкрай його виснажив, він відчув, це, коли піднявся вже досить високо, і зупинитись, для відпочинку, не було можливості. Потрібно було здолати, цю перепону, на одному диханні, інакше поразка. Чарівник продовжував дертись все вище і вище, пересилюючи не людську втому. Він карав себе за самовпевненість, за те, що не затримався на відпочинок. Якщо він, зараз, зірветься в низ, хто порятує Мілину? І дівчина, навіть не знатиме, що він намагався її визволити! Злість на самого себе, наче, додала сил, і Карол, нарешті опинився на самому верху, величезного муру. Та саме там, сили остаточно полишили його, і вин на деякий час, втратив свідомість.

Хета зрозуміла, що наречений степовички, пішов в глиб острова, і скоро буде біля зовнішньої стіни. Загін швидко повернувся. Потрібно було посилити охорону в селищі, і навколо храму. Верховна жриця, не могла допустити, щоб хтось, ошукав її. Будь за що, вона хотіла довести, що чоловіки не варті жіночої поваги і любові. Навіть, якщо їй доведеться вбити Карола. Жриця наказала, негайно подвоїти охорону, і побачивши, будь що підозріле, негайно вживати рішучих заходів. Її воїнам, не потрібно було пояснювати, що і до чого, всі накази виконувались негайно. У війську острів’янок, була сувора дисципліна.

Мілена, всього цього, не чула і не бачила. Дівчина сиділа в маленькій затишній кімнатці, на самій горі храму, і замріяно дивилась на небо крізь вузенькій віконний пройом. Її душа наповнювалась солодким передчуттям зустрічі з коханою людиною. Від хвилювання, шалено калатало серденько, і тремтіли руки. Перед очима, одна за одною, пропливали миті, зустрічей з Каролом, всі, як одна, сповнені любові і ніжності.

– -Де ж ти, серденько моє? Коли я тебе побачу і обійму?
– -- шепотіли дівочі вуста.

Молоде, Каролове тіло, відпочивало не довго. Різкий біль в зап’ясті, привів чоловіка до тями. Це орел стерв’ятник, вирішив провірити, чи можна тут, чимось підкріпитися. Коли Карол смикнув рукою, птах злякано відскочив, але не полетів, сподіваючись, що здобич, все ж, буде його.

– -І не сподівайся. — наче прочитав думку птаха, Карол. – Лети звідси, і не видавай моєї присутності.

Чоловік, обережно, звівся на лікоть, і подивився в низ, за стіну, на якій зараз лежав. Побачивши його рухи, стерв’ятник ще трохи відскочив, але так і не полетів. З усього було видно, він звик до такої здобичі. Можливо, пташка, не один раз, живилась людськими тілами. Тільки зараз, йому, було цікаво, чого це воно, ще ворушиться. Карол не звертав на птаха, вже жодної уваги, він уважно роздивлявся селище, що бачив у низу. Поселення острів’ян розташувалось на березі озера. Чоловік не знав, чи там, зараз, знаходиться Мілена, чи можливо у величезному храмі, що розташувався на іншому боці водойми. Кілька десятків невеликих, охайних будиночків, охопили озеро півколом. І підхід до води, був можливий, лише крізь селище. Та була ще одна перепона, на шляху у чарівника, яку він не міг не брати до уваги. Перш ніж потрапити до селища, потрібно спуститися зі стіни. Він спробував ще раз застосувати магію, але знову нічого не вийшло. Чарівник остаточно переконався, острів блокує його чари, а це було на користь місцевих мешканців. Тепер, Каролові, залишалось розраховувати лише на власні сили. Він не вважав себе слабаком, та недавні пригоди зовсім вимотали його, і самотужки, без сторонньої допомоги, йому важко було обійтись. Хоча б, якась мотузка була! Та несподівано, йому в голову прийшла ідея: «А що, як замість мотузки, використати в’юнкі рослини, що покрили майже всю стіну, з боку лісу?» Довгі, гнучкі ліани, в деяких місцях, спромоглись, навіть, перелізти на інший бік рукотворної скелі. Карол відірвав кілька гнучких пагонів, і зв’язавши їх до купи, зробив довгу і міцну линву. Залишилось , лише непомітно для охоронців селища, злізти вниз. Місцеві воїтельки, уважно стежили за тим, що діється навкруги. Птах у небі, і той не пролетить непоміченим. Та Карол, вирішив ризикнути. Він обвішав себе листям, що насмикав з ліан, і став схожим на зелений кущ. Повільно рухаючись, чоловік поступово, метр за метром, почав спускатися. Дякуючи Богам Світла і Добра, йому вдалось це зробити непомітно. Перебігаючи від однієї кам’яної глиби до іншої, Карол впритул наблизився до селища. Залишилось розвідати, де перебуває Мілена. Повзучи на пузі, Карол дістався першої, на його шляху, будівлі. Біля неї, кілька жінок, куховарили, і стиха перемовлялися між собою.

– -- Веро, скільки порцій, наказано доставити до храму?— спитала, одна з них, свою подругу.

– -- Як завжди. — відповіла Вера, і раптом схаменулась:--- Стривай, здається Хета казала, що відвела туди дівчину – степовичку. Так що, добавимо ще порцію, на всяк випадок.

Карол, в душі, не знав як віддячити, цим балакучим жіночкам. Він тепер точно знав, де знаходиться Мілена. Тепер залишилося знайти шлях до храму. Поки він спостерігав за селищем, то зрозумів, що в ньому немає чоловіків. Навколо були лише жінки, навіть воїни. Тому, якщо його побачать, то йому будуть непереливки. Треба було якось приховати свою зовнішність. Поки стряпчині мудрували над своїм варивом, чарівник непомітно прошмигнув у приміщення. Оселя була гарною, затишною і дуже охайною. По всьому було видно, мешканці гарні, дбайливі господарі. Всі речі лежали на своїх місцях, ніде не було навіть натяку на бруд чи пил. Карол відшукав кілька спідниць. Він вибрав найдовшу, щоб приховати свої ноги. Потім підійшов до люстерка, і розв’язав стрічку, що на потилиці скріплювала його волосся. Чорні прядки розсипались навколо обличчя. Якби не вуса і борода, то він міг би вже зійти за жінку. Чоловік роззирнувся і надибав велику, шовкову хустину. Він намотав її на голову так, щоб видно було лише очі.

– -- Що ж, спробуємо одурити пильних охоронців.
– -- посміхнувся Карол сам до себе, дивлячись у люстерко, і направився до виходу.

Та лише він підійшов до дверей, почув із зовні кроки, хтось заходив до будинку. Карол присів за скриню, що стояла поряд, і зачаївся. До кімнати зайшла молода жінка, років двадцяти п’яти. На ній був яскравий балахон і багато прикрас. Вона щось весело наспівувала, і при цьому клацала пальцями у такт мелодії. Карол не бачив її обличчя, лише довге, русяве, трохи схоже на Міленине волосся. Жінка пройшла на середину приміщення і схилилась над маленьким столиком, що там стояв. Карол, не звиклий до свого нового вбрання, необережним порухом, зачепив подолом спідниці якогось горщика, і той з брязкотом покотився по підлозі. Хазяйка оселі рвучко розвернулась, і можливо б закричала, побачивши в будинку незнайомку. Та чарівник випередив її, закривши господині рота долонею. Очі жінки наповнились невимовним страхом.

– -- Прошу тебе, не кричи. Я не заподію тобі жодної шкоди. Мені лише був потрібен сховок.

Карол намагався говорити як можна приязніше і спокійніше. Це подіяло. Господиня будинку перестала пручатися. Карол відняв свою руку від її рота.

– -- Хто ти?

Карол зняв хустку, і показав обличчя.

– -- Що ти чоловік, я одразу зрозуміла. На нашому острові твою стать розпізнають в будь якому вбранні. Краще скажи, що тебе привело сюди. Навіщо ризикуєш власним життям?

Чарівник відповів не одразу. Він з захопленням споглядав на жіночку. Звісно, його Мілена була наймилішою, та все ж не помітити цієї дивовижної вроди, Карол не міг. Важко було описати те, що він бачив перед собою, як неможливо описати весняний ранок, чи вечірню зорю, або спів пташки. Це просто красиво, і додати було нічого. Виразні, зелені очі, дивились на нього уважно, і трішки насмішкувато.