Чтение онлайн

– -- Не жартуєш?

Щастю Теймура не було меж. Та слова Плато привели його до тями.

– -- Ми, тут, обговорюємо щось зовсім інше. Я радий за тебе Теймуре, що ти знайшов собі вчителя з мореплавства, та нас чекає зовсім інша мандрівка.

– -- Вибачте друзі, я захопився.
– -- зніяковів вугляр.

– -- От і добре, тепер ми зможемо далі вести обговорення.
– -- наче поставив крапку у невеличкому відступленні Плато.

– -- Якщо не заперечуєте, то в цю подорож, і я піду разом з вами.
– -- почувся тихий, приємний голос.

– -- Вибач Пєрло, я не встиг тебе познайомити зі своїми друзями.
– -- винувато посміхнувся Карол.

Потім звертаючись до друзів сказав:

– -- Познайомтесь, це мешканка Планети Білих Троянд. Вона крілокс.

– -- Це ж як?--- поставив питання, що виникло в головах у всіх мандрівників, Капер.

Нічого не кажучи, Пєрла скинула свій балахон. Спочатку запанувала мертва тиша. Потім почулися вигуки захоплення і подиву.

– -- Вона ж, синій птах!

– -- Неймовірна краса!—

– -- Я обіцяв Пєрлі допомогти знайти своє плем’я. Гадаю Хета не буде проти?

Карол глянув на ватажка острів’янок. Жінка стояла осторонь, і уважно спостерігала за всім що відбувається. Почувши звернення до неї Карола, вона гордовито підняла голову, і повільно наче видавлюючи з себе кожне слово, сказала.

– -- Я не буду проти, якщо ми в цю подорож підемо разом. Я не бажаю розлучатися з Пєрлою. Вона мій талісман удачі.

Пек незадоволено крекнув.

– -- Ти проти, капітане?
– -- звертаючись вже до нього, спитала Хета.

– -- В нас на борту «Зірки трьох морів», вже чикає одна дамочка. Така ж уперта, як і ви. Тепер з острова приведемо ще трьох. А якщо якесь лихо, нам доведеться відповідати за вас і захищати. Ніколи і справами займатися.

– -- Не хвилюйся моряче. За себе я сама можу постояти, а вразі потреби і тебе захищу.

Капітан хмикнув, та сперечатись більше не став, зрозумів, нема сенсу.

– -- Ти залишаєш нас, жрице?
– -- спитала одна з воїнів.
– -- Що ж, ми, без тебе робитимемо?

– -- Виберете собі нового ватажка і жрицю. А для мене прийшов час змінити свою долю. Я цього шансу не впущу.

– -- Це правильне рішення, дитино моя.
– -- похвалила Хету, Аммана, потім звернулась і до інших.--- Готуйтесь до мандрівки, завтра в ранці я відкрию вам прохід до Містерії.

– - А як ті нещасні, що залишились в храмі?
– -- спитав Карол .

– -- Не хвилюйся я подбаю про них.
– -- запевнила Богиня Краси.
– -- Та звільняти всіх зараз було б не розумно. Між ними багато неприємних типів. Ти вже мені повір.

– -- Я вірю.
– -- посміхнувся чарівник.

Ніч видалась теплою і тихою. На березі палало багаття, навколо нього сиділи мандрівники і їхні нові друзі. На вертелах смажилось дві дикі кози, по бокалах розливалось солодке вино. Мандрівники вже зібрались у подорож зібравши все необхідне. Вони знали що на них може чикати в Містерії і добре підготувалися. Тепер вони відпочивали. Та все ж нервова напруга не спадала, тому спати нікому не хотілось. Тиха бесіда пливла по колу. Кожен намагався розповісти про своє наболіле. Згадували рідних, що залишились далеко. Згадували пригоди, що трапились з ними в цій мандрівці. Мілена сиділа поруч з Каролом і міцно тримала його за руку, наче боялась що хтось знову захоче їх розлучити. Біля неї з іншого боку, сиділа Тума. Спочатку, коли дівчата зустрілись на кораблі, Міла повела себе вороже. Вона гадала, що в тому що сталося з нею, винна і горянка. Та швидко все з’ясувалось, і дівчата знову потоваришували. Лише Хета, єдина в цьому дружньому колі, не вступала ні з ким в бесіду. Плато уважно спостерігав за нею. В її задумливих, чорних очах відбивалися язики полум’я, здавалося що то в її душі палає вогонь. Струнке тіло вдягнене в чоловіче вбрання, було дуже звабливим. Погляд болотника перехопив брат.

– -- Що, подобається?
– -- спитав, у нього, Капер.

Плато мовчки хитнув головою, але нічого не відповів. Йому наче ком в горлі застряг, і він не зміг видавити з себе жодного звуку. Капер штовхнув під бік Теймура, що сидів поруч:

– -- Як ти гадаєш, у Плато є шанс?

Теймур не зрозумів. Капер кивком голови вказав на острів’янку.

– -- Не знаю. Якась вона занадто гордовита. Щоб розпалити таке серце, треба постаратися.
– -- з нотками знавця, в голосі, проказав Теймур.

Тума, чула їхню розмову і сердито зиркнула на вугляра, той у відповідь тільки посміхнувся. Для нього, зараз, ця маленька горяночка була наймилішою в світі. Тільки чи здогадувалася вона про це? Мабуть, що, так! Бо коли Теймур зустрічався з нею поглядом, в її очах спалахували лукаві іскорки, а щічки заливав рум’янець. Чоловіка це дуже тішило. Навіть якби дівчина одразу проявила до нього свої почуття, це не було б, на стільки , приємно і спокусливо. Теймур пригадав, як розгнівались Тума і Міла, коли їх вирішили не брати в мандрівку до Містерії, а залишити на кораблі під наглядом капітана. Ніякі аргументи не могли подіяти на дівчат, і чоловіки здалися. В душі вугляр був щасливий, від того, що не доведеться розлучатися з дівчиною, та намагався цього не показати. Навпаки, виглядав дуже стурбованим, та це була лише гра…

Гори залишились позаду. Перед Бахтаром відкрилась мальовнича долина, до якої вів пологий схил. Далі невисокі зарослі повільно переростали в молодий лісок. Приємний, прохолодний вітерець, обвівав чаклунові обличчя. Мабуть в долині була річка чи озеро. Бахтарові дуже хотілося освіжитися після виснажливої мандрівки по горах. Нестерпно боліли ноги, і добрий відпочинок їм не завадить. І ось, викупавшись в прохолодній воді, і підкріпившись дичиною, Бахтар вже відпочивав під кроною розлогого дерева. Він мріяв про те, яким він стане всесильним, коли здобуде скіпетра. Чаклун уявляв як весь світ підкорятиметься йому. Поступово, вії прикрили очі, і він провалися в дрімоту. Це вперше, за весь час мандрівки, він так спокійно заснув. Його вже не хвилював молодий чарівник, адже в пошуках нареченої він далеко відстав від нього. Та і цариця Таміла, напевне, була мертвою. З цього солодкого стану, сулерійця вивів тихій гомін. Він вскочив на ноги, і криючись за деревами, пішов на голоси. За рідкою зарістю виднілось кілька людських постатей, вони поспішали до рятівної прохолоди лісу, і втратили пильність. Бахтарової люті не було меж, його наче кип'ятком облили, бо він впізнав у подорожніх Тамілу і її охоронців. Цариця, за цей короткий час, дуже змінилась. Втративши своїх крилатих шпигунів, вона вже не могла слідкувати за чаклуном. Його сліди доводилось знаходити за допомогою магії, а це її дуже виснажило і зістаріло. Поновити життєві сили вона не могла, бо дівчата, яких вона брала в дорогу, загинули від каменепаду. Якби не одяг і охоронці, Бахтар навряд чи зміг її упізнати. Чаклун вийшов їм на зустріч. Він дивився на свою переслідувачку з під лоба, губи розтяглись в злостивій посмішці.

– -- Гадаю, правителько Каурдану, прийшов кінець твоїй подорожі. Мені набридло твоє переслідування.
– -- прошипів, наче змія, Бахтар.

Таміла зупинилась, жінка спокійно вислухала промову чаклуна. Вона розуміла, що їхні сили не рівні. Просити милості не було сенсу, і тому покірно чикала вироку. Охоронці не розуміли що відбувається, і теж чикали стоячи трохи позаду Володарки. Бахтар підняв руки до гори між долонями почали спалахувати блискавки. Поволі вони перетворювались на вогняний клубок що збільшувався кожної наступної миті. Цариця позадкувала. Неймовірний жах охопив її, і як вона не старалась не могла його опанувати. Вона ще сподівалась на порятунок від Темхуса, та мабуть марно. Чаклун жбурнув вогняний клубок просто в неї і за мить , і вона і її воїни перетворились на порох. Бахтар зареготав. Та несподівано небо потемніло, знявся сильний вітер. Він закружляв навколо чаклуна, згинаючи дерева до самої землі. На місті, де щойно згоріла цариця, почав утворюватись вихор. Він підняв в повітря прах загиблих і поніс геть. За мить все скінчилось. Чаклун навіть злякатись не встиг. Він стояв розгублений і здивований. Потроху оговтавшись Бахтар знизав плечима. Що б то не було, то вже немає значення. Цариця мертва і йому більше не допікатиме, а це головне! Задоволений собою він продовжив подорож. Шлях через долину був набагато простішим і приємнішим ніж горами. Чаклун бадьоро крокував вузькою стежиною, не звертаючи уваги на те що діялось навколо. Він не помічав дивних тіней що з’являлись то з одного боку від нього, то з іншого. Несподівано з під його ніг зникла земля, він провалився в якусь яму. Сильно вдарився об щось головою і знепритомнів. Прийшовши через деякий час до тями, зрозумів що висить на дереві догори ногами, обмотаний якимись сітками. Бахтар спробував звільнитись. Він вигинався як гусениця у коконі, намагаючись вивільнити руки. Та його зусилля були марними. Чаклун намагався згадати якесь закляття але думки плутались і нічого не приходило на пам'ять. Від злості хотілося вити. Як можна було так по дурному потрапити в пастку? Почулися кроки. Перед Бахтаром предстало кілька дивних людей. Вони були майже голі, тільки невеликі шматки хутра прикривали їхні стегна. Наголо вибриті голови прикрашали кольорові візерунки. Такі ж самі візерунки вкривали їхні обличчя і тіла аж до колін. Ці дивні люди уважно роздивлялись чаклуна. Він не розумів вороги вони йому, чи можливо рятівники, та все ж вирішив спробувати з ними поспілкуватись.

– -- Шановні, чи не могли б ви, опустити мене на землю і розв’язати.--- попрохав він незнайомців.

Чоловіки перезирнулись між собою, і щось загомоніли на не зрозумілій для Бахтара мові. Потім зняли чаклуна з дерева і поклали на землю. Та замість того щоб розв’язати, прикрутили його наче здобич до міцної палиці і кудись понесли. Нещасний теліпався як лантух, бо носії йшли не в ногу. Йому від тієї хитавиці зробилося зле і він знову втратив свідомість. Коли опритомнів зрозумів що на ньому вже немає пут. Обережно піднявся на ноги. Навколо було темно як в могилі. Бахтар простяг руки вперед і зробив крок, потім ще один і наткнувся на стіну. Він обмацав її і зрозумів, що стіна земляна. Він обійшов все приміщення, дверей не було. Отже це яма. Тому тут так темно. Чаклун задрав голову і став вдивлятись. Очі поступово звикали до темряви і вона вже не здавалась такою непроглядною. Вгорі він помітив дрібне, тремтяче світло. То були зорі. Поволі Бахтар заспокоювався. Голова вже не паморочилась і він починав тверезо мислити. Було зрозуміло, що він потрапив в полон до якихось дикунів. Малорозвинені істоти можуть стати йому в пригоді, адже по переду ще довгий і важкий шлях. Він потер від задоволення руки. Вранці він покаже цим бовдурам хто є хто. Чаклун загорнувся в подертий балахон і солодко заснув. На ранок його розбудив гуркіт барабанів і якісь співи, швидше схожі на виття голодних вовків. До його в’язниці опустилась драбина. Дикуни рухами показували що чаклунові потрібно вилазити на гору. Бахтар виліз і опинився на майдані посеред селища. Майдан оточувало з два десятки убогих помешкань збудованих з деревини і сухої трави. Мешканці поселення стояли навколо і роздивлялись маленького чоловічка. Вони нічого подібного раніше не бачили. Та це мало хвилювало Бахтара в його голові визрів чіткий план дій, і він не зволікаючи привів його у дію. Він умисно, кинув на землю пляшечку з зіллям, яке постійно використовував останнім часом, а саме з тим, що створювало чудовиськ покірних лише йому. Його розрахунок був вірним. Пляшечка привернула увагу кількох дикунів. Один з них підібрав її і відкоркувавши понюхав. Потім передав іншому. Його одноплемінник теж понюхав трунок і не відчувши неприємного запаху спробував його на смак. Він йому сподобався. Ще кілька дикунів зробили те ж саме. За якусь мить всі вони перетворились на велетенських монстрів, з неймовірною силою. Решта мешканців селища кинулись врізнобіч з криками і вереском, рятуючи свої життя.

– -- Знищіти селище!
– -- наказав Бахтар.

І його нові слуги кинулись виконувати наказ повелителя. Вони ламали примітивні будівлі як іграшкові, розкидаючи навсібіч уламки деревини і шматки покрівель. А повелитель реготав і підбадьорював своїх служок.

– -- Молодці, гарна робота! Як я раніше не домислив утнути подібне, ще з бандою розбійників. Я б тепер давно б був біля скіпетра!
– -- чаклун сплюнув з досади.

Та все ж, його втішало теперішнє положення.

– -- Досить! – гаркнув він.