Чтение онлайн

У сво"iй кімнаті я залишилась сама.

За стінами зненацька пролунав дзвінкий веселий жіночий писк і грубий чоловічий сміх, з іншого боку чулася музика, кроки, розмови, біганина.

Я скинула шовковий костюм, загорнулася у теплий балахон і вирішила піти до Гела, його кімната була навпроти моє"i. Та мене зупинила охорона: височенний хлопець ввічливо і наполегливо попросив мене залишатись у кімнаті, бо у палаці вночі ходити небезпечно… особливо для тако"i молодо"i панни, як я. Я погодилась — палац диктатора дійсно небезпечне місце, особливо вночі, особливо для молодих дівчат. Глянула на двері кімнати Гела, там теж озброєна охорона… Напевне для юнаків також… небезпечно, чого вартує хижий погляд дружини пана міністра планетарно"i безпеки…

Чекати від ціє"i ночі я можу всього… Думки вони блокують, пробивати "iх з тими силами, які в нас є, зараз небезпечно. Втікати безглуздо. Тому я зачинила двері і вирішила хочаб поспати…

Вночі до моє"i кімнати увірвались солдати. Вони, наче ляльку, стягнули мене з ліжка на підлогу, кинули сорочку і штани, в яких я прилетіла на цю планету, і наказали швидко вдягатись. А я спочатку не могла зрозуміти, де горловина сорочки, бо руки тремтіли, і я вдягнула "i"i на виворіт, хотіла перевдягнути, мені не дозволили… Навіть не помітила, коли на мо"iх руках клацнули кайданки, здивовано відчула холодне важке залізо на зап'ястях, розгублено подивилась на великих солдат, вони мені у вічі не дивились, виштовхали до коридору.

Біля стіни у коридорі я побачила хлопця і дівчину, дуже схожих одне на одного і трохи на нас — зовсім молоденькі і перелякані. Дівчина розглядала мене не менш розгублено, ніж я "i"i. Великі, гарні, голубі, широко розкриті очі хлопця, з жахом дивились на копроконських солдат. Це були близнюки з планети Вікторра, куплені у торговців живим товаром — тоненькі, гарні, тендітні зворушливо ніжні на фоні копроконських здорованів. Сплутане хвилясте волосся юного невільника падало йому на обличчя. Він постійно його закидав назад, майже як Гел. Шкода "iх, а "iм шкода нас, бо ми на "iх думку були мучениками, та вони не знали, що самі вже смертники.

Солдати виштовхнули в коридор Гела. Він теж в кайданах, наштовхнувся на стіну, напевне спробував протистояти арешту, за що отримав штурхана. На його смаглявому обличчі здивування.

З сутінків напівтемного коридору, як привид, виник пан Варко. Власноруч арештовує, бо про цей арешт ніхто знати не повинен, крім трьох найвищих правителів планети і "iх власних виконавчих команд.

Великий рудий солдат мстиво намотав довге волосся, мого брата, на кулак змусив Гела підвестися. Цей солдат не вперше арештовує людей і якби отримав наказ вбити нас, зараз, на місці — вбив би не замислюючись.

— Панове, влада Копроконе звинувачує вас у шпигунстві. Ви арештовані, - спокійно і навіть якось лагідно промовив Варко, ніби запрошував нас на нічну екскурсію палацом.

Він ще б вибачився, що так пізно нас розбудив…

Гел таки висловився:

— Я не розумію, що відбувається? Це непорозуміння, я мушу поговорити з президентом…

— Хлопчику… Ми маємо достовірні факти про справжню причину вашого візиту на нашу планету, — стомлено і трохи роздратовано сказав Варко, розглядаючи Гела з розчаруванням.

— Ми — екологічна комісія, громадяни Коаліці"i, ви не маєте права нас арештовувати! — сперечався мій брат. Він ступив до пана Варко, аби ткнути йому під ніс сво"i закуті руки.

Варко невловимо швидко простягнув руку, вхопив Гела за комір сорочки і підтягнув до себе. Гел ледь діставав до підлоги пальцями босих ніг.

— Що за істерика, дитинко? Ти не розумієш, що відбувається? Так я тобі пізніше все поясню… Не репетуй на весь палац, думаєш шпигунство — це забавка? Ні, це серйозна справа. — Варко відштовхнув Гела від себе, до рук великого рудого солдата з добрим лицем і суворим поглядом.

Гел розглядав пана Варко неначе перелякана дитина. Варко подивився на нас, зітхнув, і наказав зав'язати нам очі.

Солдати без зайвого гармидеру, завязали нам очі власними шарфами і взявши під руки, тихенько, кудись повели. А ми босі…

Йшли прямо, потім по сходах вниз, і знову прямо, ще сходи вниз і ще сходи. Я відчула сухий холод старого підвалу. І знову якісь коридори, підлога дуже холодна. І знову сходи, нескінченні сходи. І врешті решт, здавалось через вічність сходження у безодню, нам зняли шарфи з очей, я побачила ґрати.

Швидкі вмілі пальці конво"iрів перевірили шви в нашому одязі, шукали голки чи ще щось небезпечне, непомітно витягнули шнурівки з штанів і сорочки і як кошенят до коробки заштовхали нас до камери. Клацнув замок. І тихо хтось наказав:

— Руки сюди, у це віконце.

Ми слухняно простягнули закуті руки у віконце, нас звільнили від кайданків. Солдат з добрим лицем і суворими очима побажав нам спокійно"i ночі…

Це такий гумор?

Я оглядала погано освітлене підземелля. Там була висока стеля, побілені стіни з величезних гранітних брил мегалітів, (основу замка будували ще напевне за минуло"i цивілізаці"i). У кутку з фанерних листів маленька кімнатка для людських потреб. З іншого боку під стіною сиротливий настил з дощок, на настилі лежали старі матраци і вовняні ковдри. Це, звичайно, не кімнати для гостей, та в порівнянні з іншими в'язницями тут було досить зручно. Холодно, але сухо. Може хоч тут нам дадуть поспати.

Але, ось лампочка буде напевне світити усю ніч…

Вранці здоровенний солдат приніс сніданок і поставив тацю з тарілками на підлогу під грати, тихенько, невже щоб не розбудити. Пахло від тих тарілок ніби з президентсько"i кухні.

Я здогадалась що у цій в'язниці єдиний розпорядок — від допиту до допиту. Відчула на собі уважний вивчаючий погляд, вивчав мене мій знайомий суворий солдат, він ще обшукував мене на дорозі. Цей солдат не вперше бачив людей з інших планет, та всі ті зустрічі були на війні. На війні нема часу роздивлятись. У в'язниці є.

Я розплющила очі, сіла. Гел і далі прикидався ніби спить.

— Їжте поки тепле, — запропонував добрий солдат, котрий це вночі тягав мого брата за волосся.

Я подивилась на нього, так великий, грізний, масивний, зовсім не злий. Він посміхнувся демонструючи вищерблений у боях передній зуб. Що йому скажеш?.. Нічого…

Поруч з рудим велетнем сидів на ослінчику стрункий довготелесий хлопець грався колодою карт. Вправно перекидав яскраві картки в руках, справжній фокусник. А біля стіни, ніби жарт, стояла гітара у чохлі, для чого вона тут?

Я зістрибнула з настилу, підлога була кам'яна, холодна, штани без мотузки падали, доводилось підтримувати "iх рукою, дочовгала до дверей взяла тацю із сніданком. Адже, не дивлячись на ганебний провал, ми не мусимо помирати тут від нестачі енергі"i. Гел, відчувши запах "iжі, все таки «прокинувся», сів, пригладив розкуйовджене волосся і потягнув другу тарілку до себе, мовчки… А про що говорити?

Рудий гігант витяг з чохла гітару і почав тихенько знущатись над інструментом.

Я вибрала залишки "iжі хлібом, повернула тарілку на тацю, підвелась і, підтримуючи штани, підійшла до ґрат. Мило посміхаючись, заговорила до суворого гіганта з гітарою: