Чтение онлайн

Після обшуку чоловяга у синьому аж надто ввічливо запросив нас до своє"i блискучо"i червонох машини, де як він пояснив нам буде зручніше зачекати на офіційний державний супровід, тим більше з нами хочуть познайомититись дуже поважні люди. Ситуація щохвилини погіршувалась. Чому "iм було нас просто не вбити, якщо вони насправді знають хто ми?

— Хіба ми не можемо самостійно до"iхати до міста? Адже про зустріч домовились з міністром навколишнього середовища? — з на"iвним виразом обличчя запитав мій брат у рудого.

— Відповідати на ваші запитання не в мо"iй компетенці"i. Та скажу вам, що ми, як господарі ціє"i планети, дбаємо аби ваше перебування у нас було беспечним. А якщо ваша машина розсиплеться прямісінько на дорозі, як ми це зможемо пояснити Володарю Коаліці"i?
– і велетень почав сміятися, його підтримали великі солдати.

Нам, чомусь, не було смішно.

А я от, не розумію, двох речей: чого ми чекаємо, і що робити далі? Так, нас мали зустріти на цій дорозі, але ж не солдати з автоматами… Ми повинні були потрапити до міста, і три дні працювати з місцевими екологами. Нам обіцяли надати графіки атмосферних змін, дані складу повітря і проби ґрунту, а серед тих всіх паперів й інформаційних носі"iв мав бути саме той пакет, заради якого ми сюди прилетіли. А ще місцеве міністерство навколишнього середовища дуже б зраділо, дізнавшись, що наш космічний катер вийшов з ладу і лежить металобрухтом у лісі, бо вони мусять дати нам гроші на пассажирський корабель до Ракірли.

На разі нам не залишалося нічого іншого як підкоритися, сісти у червону машину.

На великому, наче диван, задньому сидіні, я відчула себе зовсім маленькою і беззахисною. Я розуміла що моє мисленне скиглення тільки псує мені настрій, нічого не відбувалось, непорозуміння і все. Потрібно було заспоко"iтись, я скинула мокрі мокасини, залізла на той диван з ногами, вмостилась зручніше, загорнула замерзлі ноги у плащ. Брат не переймався передчуттям небезпеки, нахабно ліг на м'яке сидіння, поклав голову на мо"i коліна. Я погладила його довге волосся. Він смішно замуркотів, наче кіт.

Рудий чоловяга у синьому, сів на місце водія, з цікавістю розглядав мене у дзеркальце заднього виду. Погляд його був масний неприємний зверхній, ніби він тримав нас під прицілом, та загалос так і було нас і справді тримали під прицілом, тільки автоматники.

Аби не думати на скрутністю нашого становища я спробувала розібратися з ситуацією. Ми опинились на цій планеті, тому що члени місцево"i опозиці"i, яка вже рік усунена від влади і наразі є підпільною організацією, ризикуючи життям, зібрали компрометуючі матеріали на діючу владу, аби попередити про щось Володаря Ракірли. А Володар Ракірли, нещодавно надіслав до Ради Пяти Галактик офіційне рішення вийти з галактичного формування.

Але чому Ракірла так легковажно наважилась вийти з-під захисту Ради коли у космосі останнім часом зовсім не спокійно? Адже крім потішних парадних загонів, на цій планеті нема і ніколи не було діючо"i армі"i. Захищала саму Ракірлу і "i"i колоні"i армія Ради.

Є чутки що Ракірла фінансує армію планети Копроконе. Невже копроконські військові з "iх примітивною технікою взмозі захистити Ракірлу з колоніями? Чи сучасною бойовою технікою армію Копроконе забезпечить сама Ракірла? Але я не чула щоб хтось купував достатньо збро"i і бойово"i техніки у цей регіон офіційно.

То що ж може бути у тому пакеті? Хіба що достовірні факти, що влада Копроконе готує захопленяя Ракірли, а з нею і "i"i колні"i? Маячня… лише один корабель з патрульного флоту Ракірли рознесе до біса планету Копроконе, а служби орбітально"i охорони не помітять його навіть на орбіті.

Тоді що? Чому таємна служба Володаря найняла калтокійців? І це тоді, коли між владою Ракірли і владою Копроконе такі дружні, партнерські відносини. Невже у влади Копроконе є спільники на вищих постах таємно"i служби Ракірли? То що хтось з наближених до Володаря готує переворот? А до чого тут калтокійці?.. Це вже мене занесло. Ми ж найманці. Нас і наймають. Яле ж коли Ракірла вийде зі складу Ради, нас можна використати і для перевороту, тільки б заплатили як належить. Чи хочуть якимось чином підставити? Треба затриматись тут і усе дізнатись. Ми все ж таки найманці, у мирний час працюємо і миротворцями і диверсантами і шпигунами, навіть охоронцями, нам ніби ні до чого знати чому нас наймають у такій справі, а з іншого боку ми мусили ознайомитись з тими документами, бо інформація іноді дорожча за гроші.

Мене ще здивувала головна умова поставлена замовником, виявилось що калтокійські найманці не мають права на вторгнення, і мусять усіма засобами уникнути жертв серед місцевого населення, краще взагалі летіти без збро"i, у разі чого диверсанти повинні вибиратися самі. При порушенні умови найманці залишаються без підтримки, і переслідуються із усією суворістю, за незаконне вторгнення на чужу територію по усьому простору Ракірли і "i"i колоній. Прийшло замовлення вчора, коли на Джареку майже нікого з во"iнів не було, а ми якраз повернулись на корабель… і другий помічник капітана — ен-каст ра-Лінера почав нас вмовляти… Обіцяв, що робота ця, для нас, надзвичайно легка, що під прикриттям, у ролі екологічно"i комісі"i, ми з комфортом відпочинемо у столиці планети, а місцеві, аби догодити нам, будуть виконувати усілякі наші забаганки. А ми саме святкували щасливе повернення і успішне виконання попереднього завдання. Палало вогнище на хрестовині крейсера, порожні пляшки виблискували виставлені по-під переборку. І все вирішив капітан крейсера Джарк: категорично повідомив що не рекомендує нам приймати це замовлення тому що, якщо щось станеться, ми «такі» навіть втекти не зможемо, а якщо проти нас двох буде уся армія?.. Ми обурились, бо під впливом спиртного були впевнені що ми, то є ми, і наш досвід… і знання… і вміння… Я поставила у блискучий ряд ще одну порожню пляшку і повідомила, що ніколи раніше не була на Копроконе, а Гел узяв документи з рук ра-Лінера. Капітан Джарк з гнівом попередив, що знімає з себе усіляку відповідальність…

Шкода ми його не послухали бо нас уже спіймали. Наевне хтось дуже зацікавлений щоб ті документи залишились на Копроконе.

Шини автомобілів зашурхотіли по гравію узбіччя.

Гел підвів голову.

Під'"iхали машини — блискучі, чорні і як краплі ртуті однакові. З тих машин вийшли люди у яскравих військових мундирах. Аж п'ятеро: пихатих і самовдоволених. На мундирах виблискували якісь прикраси, напевне відзнаки значущості цих гордих панів, чи то медалі, чи то ордени, а ще зірочки і стрічки. Блищали ці блискітки, як роса на смітнику.

І чому я сьогодні така зла?

А навколо юрмилися сірі охоронці, у демонстративному цивільному, з демонстративними навушниками радіозв'язку. І всі такі великі, що здавалося за ними і сонця не видно.

Наші вже знайомі солдати у камуфляжах з автоматами виструнчились півколом навколо червоно"i машини, тіє"i у якій тихо і приголомшено сиділи ми.

Брат вийшов першим, пригладив волосся, аби воно не стирчало у різні боки, змусив себе привітно посміхнутись. Простягнув мені руку, я як завжди зашпорталась у плащі, майже випала. Підвела очі і побачила сумний погляд високопоставленого копроконського сановника, чи не знаю ким він тут був, бо на ньому також було щось сіре, військового крою. Та не було на тому сірому ніяких відзнак, крім маленького ледь помітного значка. У місцевих значках я не розумілася, може там було звання, бо судячи з виправки цивільним він не є. Цей сановник — дуже високий, хоча, порівняно з місцевими, мабуть, і не дуже, з військовою виправкою, стрункий, широкоплечий і рухався легко, як бувалий солдат. Волосся коротко підстрижене, сиве.

І де він міг ухопити цю рідкісну хворобу?

Лице неправильне, але привабливе, завдяки неабиякій внутрішній силі. Дивно, як правило, через рік індивідум наділений владою перетворюється на пихате багно, але цей ще «живий»… Дивиться і здається не вірить власним очам, мислить — непорозуміння сталось. Ось зараз він підійде до нас, таких малих і несерйозних, і виявиться, що ніякі ми не шпигуни, тільки приблудні навіжені туристи — планетою помилились.

І він підійшов, протягнув моєму брату руку, привітався, дуже обережно стиснув тонку руку, напевне боявся, що роздушить, назвав своє ім'я:

— Варко Ліро.

Я здивувалась — тільки ім'я? Ні посади, ні титулу?

Мій брат назвався:

— Гелард да Рідас, екологічна комісія Ракірли, — і про мене, — Мілен да Рідас, мій помічник.

— Ви дуже схожі, ныби близнюки… — криво посміхнувся Варко.

— Ми і є близнюки, — відповів Гел, тримаючись соромязливо і одночасно привітно.

Варко простягнув руку і мені, але ж з жінками на цій планеті так не вітаються. Я розгубилась, а він дивився на мою маленьку, смагляву, на вигляд дитячу, руку, що лежала на його величезній мозолистій долоні. Навіть не посмів "i"i потиснути, накрив другою рукою. І за тим назвав нам панів у мундирах, пояснюючи між тим же і ціль нашого візиту. З посмішкою, як жарт, розповів як ми будемо досліджувати стан навколишнього середовища, дізнаватися наскільки відрізняється нинішній склад повітря і води від того еталона, який, не заважає народжуватись нормальним дітям і не викликає астму у добро"i половини населення. Результати досліджень ми доповімо компетентнім вченим на Ракірлі.