Ex, Вероніко, це аж сумно,і десь в душі печеодин хапливий поцілунокі місяць за плечем.Ми, мабуть, щось недоказали…138-й рушив.Мадонно приміських кварталів,молись за наші душі.
1980
Мандри
Красно дзвонять срібні дзвони,темна ніч у мандри кличе,перестуки електричокповз освітлені перони.Теплий віє з півдня вітер.Як ще кинеш виклик долі?За мале руденьке понія віддав би все на світі.Жевріє вугілля рудо,річка — наче сік з берези,і — тривожний подих чуда.Чорні шелюги воскресли.Наче ніж у білі груди,б’ють у воду срібні весла.
1980
Імпровізація
Давай гайнем до Дебрецена,у той шинок, що Ліст відвідав.Тобі полюбиться, напевно,ледь-сутінь краю Артеміди.Там босоркані престарезнів спекотний день біля церковрозповідатимуть легендипро кров, грабунки і любов.Дивитиметься місяць сумно,і ніч колошкатиме мрії,немовби знов Аттила гуннівпослав трусити Візантію.А в нас — дощі, тумани й осінь,ні віз, ні грошей, та — даремно!Давай забудемось на трохи,давай гайнем до Дебрецена.
1981
«Ех, осінь, дзвоники із жерсті…»
Ех, осінь, дзвоники із жерсті —дощі пробуджують дахи,снують авто на перехрестях,а на подвір’ях двірникизгортають в купи жовте листяі вже підносять сірники,а білий дим — як пісня.А ввечері, коли асфальтблищить, мов перлівниці скойки,в строкатій мішанині пальт,немов лелеки, парасолькизавмерли на одній нозі,і мерехтять сумні вогні.Тролейбуси у рукавичкаххапають пальцями дротиі за вікном тихенька мжичка,як срібна нитка, шелестить.В бляшані ринви вітер грає.О, як незвично, до одчаю,люблю тебе, маленький краюлюдей та голубів.
ЗИМА НАШОГО МІСТА
Цикл
1. Вірш замість присвяти
Не буває сумних закохань,просто інколи,якщо довго ходити засніженимивулицями,пригадаються давні казки.Ми так мало були разом,що, здається, минула ціла вічність,і тому:Тобі.
2. «Дай мені руку — і підемо…»
Дай мені руку — і підемовуличками Старого Києва,бо лише взимку так сильноруки шукають рук.Дай мені руку — і підемоповз перукарні і магазини,бо лише взимку наш подихтак замерзає на склі.Гризтимемо горіхиі мандарини різдвяні,і розмовлятимем веселопро все, лиш не про любов,сніг кольоровий хай падає,як ниточки серпантину,в кварталах Старого Києвана черепичні дахи.Прадавня слов’янська казкапро коней, в снігу завалених,заряджені арбалетиі погляди із бійниць.Дай мені руку — і підемозимовою тишею Києвав лестощі давніх спогадіві голубих завірюх.
3. «Хочеш, тобі розповім…»
Хочеш, тобі розповімодну просту таємницюпро те, як падає снігповільно і тихо вночі,і як половецький зайдадивився на гілку євшану,а потім довго і дикостихала луна вдалині,а надшалистий Ігоркопо Боричевім узвозівертався, і дзвони били,мов стріли в червоні щити.А хочеш, і те розповім,як наші правили вороговібезвихідь вузеньких вулицьі постріли із дахів.Давай поговоримо трохипро вірші, про сніг і легенди —бо, знаєш, це, може, востаннєтак тихо падає сніг.
4. «Напевно, ми скоро забудемо…»
Напевно, ми скоро забудемодавні казки і в нічвийдемо так непомітно,як падає світло з вікон,і так, як під чорними вежамиперша шеренга русичівзв’язувалась поясами,бредучи по коліна в снігу,і розбивалися вершникив синіх плащах шовкових,і різдвяними стьожкамимайоріли чужі прапори.Схопимо десь таксівку,і в оксамитовій тишінаші губи стануть легкими,як сніг на ліхтарях,а в будинках з химерамипривиди мирно питимутьз англійської порцелянидухмяний індійський чай.
5. Вірш замість епілога
Доки падає сніг,сумні дракони на будинкахпам’ятатимуть нас,бо це тільки Річардзаскочив до Києва,щоб побудувати замок і піти,а ми лишаємось тутназавжди.
Ясний-ясний світанок
Чи любив я тебе, чи ні —я не знаю, це все — як дитячі сни,знов накочують сірі дні,мов журливі хвилі Десни.Я прийшов лиш таким, як є,все, що мало збутися, — збулося.Не картай мене за все зле,бо ми тільки спориш на цих вулицях.Ave sol!Ave sol!І нехайцих мелодій яснихнапівсонногойда павутина —і тодінад руїнами містатихо долине:— Слава сонцю!Початокновогожиття.
БІТЛЗ
Цикл
1. «Я хочу тобі розповісти…»
Я хочу тобі розповісти,як ми любили одне одного,королево моїх шістнадцяти.Ми бачили одне одногона алеях нашого саду,і була школа,і були заводи після зміни,і були неповнолітні королеви,готові любити весь світ,і томунаш кварталлежав залитий сонцемі в жилах йогобилась гаряча кров.І ми любили одне одногов сусідньому саду,де, лежачиу високій траві навколо стадіону,слухали, як засинаєкоролівський квартал,і бачили,як гаснуть вдалинівогники будов.І коли нам уже починало здаватися,що ми майже нетутешні,ми закохувалися,і тоді великим було наше бажанняпереробити світ,і тоді великим було наше місто,і великою була наша любов.
2. «Повір, Бітлз…»
Повір,Бітлз —це наша юністьдухмяна, як відчинене вікнов порожній кімнаті масового мистецтваі стерильно очищеноїкласичної музики,але чуєш —квартал живе,живуть люди, коти, дерева,живе над кварталом велике сонце,живуть пісні, і томути роздягаєшся —джинси і светер летять у куток,і без одягути стаєш така жіночна,що я починаю любититвої плавні несміливі рухиі стриману радість передчуття,що затуманила твої очі.Тому, повір,Бітлз —це наша юність,але про нашу любовми напишемосамі.
