У сутінках вечорових,коли стрімкі силуети стрижівнебо розрізали осіннє,у місті глибокому й тихомуми почали наше кохання,як революцію.Пристрасті нашої день —тут, серед цих кварталів,чий старовинний брукзалито тінями дерев оголених:погляд твій мимовільнийдо них доторкнувся,і вітер,зірвавши цю маску спокою,нас розгорнув, як прапор.Темрява впала, вогнямидихало місто навколо.О золота печаль слов’янства,спрага справедливості нас піднімає,червоні і чорні тіні —поле вогню,з якого ми вийшли,кожен певний себе.Перші лінії світанкувимальовують серце республіки,що б’єтьсяв промислових околицях міста.
2. «О народе, я — частка твоя…»
О народе, я — частка твояі силу твою усвідомлюю:наче натомлений звір,дихає ввечері місто.Ми дорого за все заплатили.Історія народу — наша історія,історія держави — наша історія,ми собою її написали:в чорному контурі містаспалахи наших серць —очі бика розлючені.— Нашу перемогуми нікому не віддамо, —сміються хлопці. —У нас вперта кров,і в ній уже нуртуєслово страйк.
3. «Передмістя — снігами засипане.»
Передмістя — снігами засипане.Поїзди випливають з туману,медового, молочного, спекотного,поїзди до міста тяжіють,що полум’ям темним своїмв білих снігах жевріє.Незримо наповнює простірзвуками і кольорами,легкі силуети будинків,наче листя кленів різьблене,в повітрі пливуть холодному.В тихому світі зимовому,золотаве, струнке, горде,місто,що величі своєї свідоме,химерними барвами сяє.Великим будеш ти, о народе,що столицю свою несеш,як дитя беззахисне на руках.
4. «Люди у светрах.»
Люди у светрах.Вечорами вони заповнюють місто:неспокійні північні характери,буденні в своїх клопотах,великі в своїй згуртованості.Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу,в хвилях ліхтарів і реклам,тролейбуси з обмерзлими вікнами,блискучі, іскристі —люди виходять і заходять,хочуть узгодити себе зі світом:нині це — палац крижаний,наповнений іскрамиі теплом колотнечі людської.Люди у светрах,що день віддали плинові ріки,зараз, після роботи, —руки в кишенях,очі, швидкі та блискучі,придивляються, зважують,все помітити хочуть:сніг цей розгрузлий,машини в заметах,подвір’я заводуі голоси дзвінкі,що в повітрі морозномупрожекторів світло гойдають.Затишно їм у цьому світі.Це їхній світ,і вони в ньому — великі.
5. «Цей сад на горах…»
Цей сад на горах —легкий і високий, в снігах —різьблений стежками.Нині безлюдний цей сад.Ми — у ньому,собою його доповнюємо.Світло хистке горобини —червоне і біле,ми між заметів ідемо.Місто — внизу,на причалахлежать катери,вирубані з криги.Місто — як на долоні,справами своїми живе,зіткане з вогнів і туманів.Сад над Видубичем,королівна варязькав слов’янських хутрах.
КОРАБЕЛЬНЯ
Цикл
1. «Зоряний легіт…»
Зоряний легіт усіх водоспадів землів цьому дощі заблукав і шукає, і плаче.Рейд у тумані, як в золоті, а кораблів безвість ідуть, розтають і згасають неначе.Літо води у прозорих цямринах долонь.Літо оцих королівен, крізь відсвіт кульбабидалі ідуть. Все проминає, і зноввсе починається рейдом, туманом і кораблями.О будівничі! Занурте дзвінку пилув плесо дерев,обважніле, м’яке, гаряче,наче груди варязьких вагітних, молодих королев,що на світанку заснули і сни невідомі бачать.О будівничі…Як молоде вино, наливаємо наш корабельв чашу прозору оцих риштувань у сосновому золоті,що, наче мед, струменіє із ран деревв дзенькіт сокир, в метушню тесляріві потужні удари молотів.О будівничі…Фортеця і ви — це все.Камінь фортеці в траві — наче оса в бурштині.Все — в переливах мечів, і хвиля бурштину несев літо долонь кораблі — неземні, навісні, ясні.
2. «Де розквітлий бузок…»
Де розквітлий бузок фіалковими тінями ллєтьсяна тіла розпростертих, і сонних, і світлих в траві.Де високим лишилося все, бо все — перемелеться:запах борошна, легіт прозорий і кораблі.Відблиск сонця в повітрі в’язкому тече,мов кінноти барвисті плащірозтають у повільному шлейфі куряви,і повільним жестом рукисталь сокири входить у дерево золотеі виходить із нього — волога, тяжка, закурена.Все — прийдешнє, і все — сотворенне у цьому сторіччі.Лиш тіла розпростертих в коханні, в траві, в напівсні:на скелястому березі — злами сонця у краплях суничних —зустріч сталі і дерева —у наскрізнім промінні прозоре гудіння бджоли.Полонянку свою і княгиню жадану своюв цім краю,де єдине живе, і вирує, і плаче, одне:корабельня;де тягучою кров’ю дерев напоєно линви, каміння і землю,наче хліб свій останній, жаданий, гіркий,притискаєш до губполонянку свою, королеву.Перші краплі дощу. Нас пробуджує срібло і шовк,що тіла обгортаєі робить їх ближчими, злими, гнучкими,наче посвист змії.І сплітаються звуки й уривки думоку дзвінкий краєвид корабельні, кохання і зливи.
3. «Ти прийдеш навесні.»
Ти прийдеш навесні. Із блакитних і синіх осельзаклубочать дими, і падуть на них стріли навскісні,і по чорних колодах, наче звір, сповзе корабельі ударить грудьми у мальовану браму пристані.Ще й мальовану дивним, лихим візерунком заклять,нескінченним орнаментом долі, кохання і смерті:на закурених вежах сурми понуро кричать,у крикові їхньому — голі ми. Голі, та вперті.І сповзе корабель. І ударить грудьми. І шукайтоді наших по всіх незліченних причалах і корчмах.Розпадеться князівство, і манірній величі — край,і котитися світом нашим довго і марно тамованим ордам.Ти прийдеш навесні, в білій куряві, білій і золотійвід таких нетутешніх повір’їв, і марень, і буднів,і побачиш: на обріїчорні цяточки кораблів,наче очі, відкрились і дивляться, і невідступні.
4. «Скелі тануть над берегом…»
Скелі тануть над берегом, краплі забарвлюють тлоу червіньку мечів.І черлених щитів при коліні, мов квіту, ляглопо обидва ряди,де порубанощире золото.Скелі тануть над берегом, з чорних лісівпіднімається вирчорних псів, і вовків, і сокир,піднімається змій, і палає його луска,і кудлатими хвилямипочинається приказка.І тече череда.А на темних колодах мостівдістають з-під кирей,і кривавиться ніч,і біліють в імлібілі куни у золоті і серебрі.Проводжайте гостей.До суворих норвезьких моріввирушають ладді.
СОБОР
Цикл
1. «Бджоли летять.»
Бджоли летять.Бджоли окутують нас,у важкому їхньому медусвіт кленових човнів,світ будинків, мостів і пагорбівдзвінкими голосами дітей пливе.Світе мій у затінку дерев.Князю мій,оксамитами, човнами, дівамив хвилях легких повертаєшся —місто дзвінковев плачі голову закинуло:там за пагорбами полк твійптахи крилами накрили.Вікно відчиняємо, деньтягає, мов шовк,на пагорби правого берега:колії підземки в снігуідуть за обрій.Крислаті дерева Відрадного,солодка курява Відрадного —голубникдля всіляких —вороних, карих і просто голубник:стріли летять,і стріли влучають —в прозорому сосновому повітрі лівого берега,наче мідний меч, злітаєш в моїх руках,сяйвом залита,стрімка.
3. «У диму цигарковому місто — геть промислове…»
У диму цигарковому місто — геть промислове,у диму на світанкуми — в крові, ми — вершники, юні,ми на конях приходимо,і в траві, над нами, як горлиці, —діви юні, вродливі і ніжні,і кохані, тому що —в диму світанковому.Очі бога трави,ці зелені, веселі, закличні,очі наших дружині прохають, і пестять і ще —ще не всіх золотих у світанку,на злеті перехопили,ще виносять виносиньооким, русявим і молодим.Місто дихає, пагорби —в синьому мареві,небо — в золоті,діви — в хутрах,ще усе на місцях,ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:О шовкова трава Берестечкаі удар кінноти під Батіжком.