…я бачу хлопців з нашого кварталуі думаю, що ми зачешемо ліверпульців —наші гітари грають нашу музику,а губи вимовляють наші словаі, можливо, це ще не дуже красиво,але це пісні про нас —як ми любимо,і як вчимося застосовувати у бійкахламаючі удари,і як поволі доростаємо до слівБоротьбаі Батьківщина,і як звучать серця наших коханих,перекриваючи музику ліверпульців,і я думаю,що в наших кварталах існує своя музикаі ми намацаємо її.
4. «Коли я хочу написати про тебе…»
Коли я хочу написати про тебе,мені бракує слів.Я згадую наше дитинство,де між спалахами сонця —люди, зайняті своїми справами,розквітлі дереваі вантажівки,що накручували на свої колесане тільки руду куряву передмістя,а всі легенди дороги,прямої і голої,що губилася десь за обрієм.Якщо колисьми покладемо наше життя на музику,це буде музика куряви, цегли й мазуту,де найбільшою поезієюбули ми.
ПЕРЕБІЖНІ СПОГАДИ
1. «Україна починалася з Відрадного…»
Україна починалася з Відрадного,оточеного пустирями,де в корпусах розбитих машинвиростали ожини й легенди,де вранцісвітляки чорними стріламивилітали з голубників,де курились дахи від спекиі ходили дахами тіні,граючи на гітарах і губних гармоніках.З Відрадного,куди закинуло насз різних кінців світу —Іспанії, Солом’янки і Куренівки,Дуклі і Мишоловки,Ростова і Чоколівки,і звідки виривав наскрик поїздівна Чаті Волинській.
2. «Десь давно…»
Десь давнов стукоті колісі в зеленій піні м’якої мови на вокзалах,чи в покручених алеях Другого саду,чи посеред мосту на Труханівдівчину цю зустрічав,бо пам’ятаюштивний дотик її рукі несподівану відвертість губ і очей.Змінилось ім’я,змінилось обличчя,але все жбілий пісок робить її золотавоюі губи її вимовляютьслова з Книги життя.
3. «Я не знаю…»
Я не знаю,що тримає мене тут —важкі будинки,що вночі, наче танкери,випливають з безмежного неба,світло ліхтарів,заплетене золотими стьожкамив гілля дерев,чи ті, що з різкими обличчями,наче ящірки, снують під полуденним сонцем,чемно гудуть про справиі коротко беруть на Одесузайшлий люд,аби не було неув’язочкипід пекучим сонцем Відрадного.
4. «Плющем і виноградом…»
Плющем і виноградомзаросли білі мури заводів,червоними, зеленими і синіми кольорамипофарбували балкони і рами,і тепер можнагілку терпкого звіробою зірватиміж низеньких сосен біля авторемонтногоі, розтираючи її в пальцях,згадатиніч далеко від цього завулка,коли цигарки обпікають губиі ледь знайома жінкав чорному вечірньому платтіспіває про те,як віддаляється наша юністьлегкою ходою,виблискуючи амулетом на шиї.
5. «Набрід, що обживав цю землю…»
Набрід, що обживав цю землю,складали люди,що прийшли поодинці й гуртамиі принесли з собоюнасіння диковинних рослин,чіпкі очі різної мастіі дивовижні слова і назви,пропахлі дорогою, кіньми і морем.І тут,де на всі чотири сторонипочиналася Україна,вони вбили фіночки, махличі, живчикиі ножики в столиі пішли крутитися в три зміни,заселяючи голубами і вишнямивсі нічийні землі кварталу.
ЧОКОЛІВКА
(Цикл)
Присвячую моєму дідові, що загинув 1943 року в Київському підпіллі
1. «Вірші — це у нас родинне…»
Вірші —це у нас родинне.З наших ніхто навіть не здивувався,коли мій дідпройшов з Чоколівки на Сирецьповз патруліі блискучі вітрини австрійських ресторанів,несучи в руках фінський автомат «Суомі»,загорнений в окупаційну газету.Назавтраналітали на Сирецький концтабір.
2. «Взимку на Відрадному…»
Взимку на Відрадному —білі замети вздовж вулицьі зелений туман ліхтарівзаливає найтихіші провулки.І я не шкодую, що мивеселими вечорамиза найменшу дурницюрозбивали кулаки,лишаючи на снігукраплі крові,як золоті шкуринки помаранчів.Ми вираховували своє походженняз Чоколівки,де не любили чужаківі чужі слова,зокрема такі,як «окупація».
3. «Шепіт снігу, що падає…»
Шепіт снігу, що падає,і сумний шепіттихих розмовпро тих,що затялися стояти на своємудо останку,бо знали,що у Чоколівки є лиш одна надія —байдужі очіколишніх кулеметників.І в цьому крихкому сяйві зимиприходять слова про те,що в підмурках нашої історії —незліченні окупації, війниі холодна затятість киян,приречених ставати першими на шляху.
«Повторюємо одні пісні…»
Повторюємо одні пісні,слова кохання також однакові,і в кінотеатраходнаково просиджуємо вечори.(Ми ще нічого не сказали)З фільму Феллінікидаємося в зелену ніч,в білі обійми,в шепіт губ,брязкаємо мідяками в кишеніі затуляємо долонями від вітрувогник сірника,припалюючи на ходу цигарки.(Ми ще нічого не сказали)Лише про всяк випадок вивчили«В Лакедемон принесіть громадянамцю звістку».Це на випадок межі,за якою починаєтьсялюбов до Батьківщини.