Кава по-турецькиз довгих тонких чашок —як гарячий образчервоних кленіввздовж вулиці.Холодний шурхіт дощу за дверимаі сонна жага півдня в кав’ярні,де тільки кельнерказ голубими очимаполовецької княжни.
3. Кав'ярня на розі Саксаганського
Засунути руки в кишені шкірянкиі поглядати на відвідувачів,вирізьблених у півтемрявіз кольорів листяі каменю.На столику під мармур —світле коло від лампиі осіньтерпка, як самотня залізнична станціяв горах.
4. Дорогою
Руки чашкою кави зігрітиі, вдихаючи запах її гіркуватий,зрозуміти:скоро весна.У занесеному снігом містечку —наче вервечка вовчих слідів —чорна колія для електрички.Що занесло тебе в ці краї?Мов молодий звір,струсиш втомуі вийдеш у нічз іскристим снігом,з далекими голосами мисливціві хрускотом свіжої крові на зубах.
ФАНТАЗІЇ
1. «Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко…»
Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,так, ніби спалахують в космосі кораблі.І хто нам розкаже, що космос на дотик —як осінь у наших дворахі білі акації, вітер і дощ за вікном.Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.Правічна задума тінявих варязьких мечів —в глибинах очей і синьому обрисі корабля.Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаківтак невідворотно, як пущена зпевна стріла.О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,що носиш у серці легенди холодних північних морів,ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,що в ніч штормову над голландцем затріпотів.Камінні мости моховіють в залишених парках,і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.
2. «Панно моя, не плач!»
Панно моя, не плач!Це дуже важкий політ,і зараз нам світить єдиний харач —зоряний пил з чобіт.Ми погасили вогні й летимо назад,тільки перший стрілець бачить дитячі сни.Так тихо, як у соборі, і зорі горять,і сниться йому, що горять чужі кораблі.Колись в провінційних містечках вірганприніс йому дар картярів і поетів —стрільчасті склепіння й стрілецький талант,чи просто відвагу прожити і вмерти.Ці ночі, закутані в золото слів,лягають все глибше, бо врешті й не скажеш,що носимо в грудях, на серці, усі —дзвінкові, вінові, мар’яжні.Та ми сюди вийшли: о голос орди —останній чи перший — що всіх піднімає.Долоні твої пливуть, як човни,до мене, до нас, до Дунаю.
3. Танго в космосі
З Дідьє Маруані
Темна вервечка вершників,що похмуро скачуть крізь гори.Капелюхи барвисті і карабіни через плече,і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,і лягли шкіряні патронташі, наче долі,навхрест.А під вечір над мореміде втомлено ця кавалькада,б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,темний погляд прицілу вже когось переваживчерез поручні в воду…Силуети верхівців і негостинна земля.Це небачено важко — повернутись, як Данте,без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханцівперламутровим блискомна зірках, де шумів екіпаж.І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,і падіння між зорі, так само, як падає сніг.Ореол ліхтарів кружеляє, лише кружеляє.Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.Пристібнути паскиі нехай даленіє і тонецей розгойданий світ світлих звуківі лагідних німф.Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,шарудіння дощу, запах вересу,дальнійдзвін.
МІСТО
1. «День, коли вікна відчинимо…»
День, коли вікна відчинимоі побачимо сонце,що золотавим порохомзаливає будинки.Все, що позаду,промайнуло, як один вечір,кольоровий, п’янкий,—спалахи світла і музикатемними тінями лягали на очі,заплющені в коханні,але бачиш —минула ніч,минула розгубленість,і ми прокинулися —місто світилося,омите ранковим дощем.Горді обличчя друзів,тих найближчих і втрачених з часом,нині —наче з золота вирізьбленірізкими лініями цього літа палкого.Так раптово торкнулося насщемливе відчуття рідногопо крові, по духу, по силі.Бачиш, мовчимо перед цим днем,коли наші руки зустрілисьі ми відчули себе єдністю.
2. «З кохання виходимо…»
З кохання виходимов місцях нашого дитинства —запах суницьі все, що розчинилосяв дзвінкому переливі кольорів.69-й маршрутдовозить нас до цих вулиць,переплетених із небом та сонцем,і ми ще не знаємо,що дуже скоро,озирнувшись назад,побачимо світ,наповнений димом і музикою.Пізніше ми скажемо: рік,коли багато людей пішло з містаі ми залишилисяміж собою.Місто, охоплене вогнем.Місто, охоплене пристрастю.Місто, яке прокидається.Хіба його можна написатитак само, як хіба можна написати сонцеабо тих далеких, напівзабутих друзівз прозорих суничних галявиннашого кохання.
3. «Таке пекуче сонце…»
Таке пекуче сонцеще ніколи так не випалювалоцей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.Голоси долинаютьпісень нетутешніх про світ,де білі лінії мармуруоздоблюють селища цегляні,наповнені квітами, виноградом і шумомприбою,наче плескіт незримий хвильпідступає до веж рудуватихспекотного слов’янського пограниччя.Дощі упали на місто,як тачанки на Знам’янку, —бачиш,гілля дерев і мулзастелили хідники,бачиш,як разом з останніми краплямилетить на місто барвисте світлоі в його потокахтверді постаті людей —друзів, дітей, коханих.Місто наше,дерево наше самотнє на обрії,сьогодні пульсує наша кровкаламутна, степова,полків половецьких,полків касозьких,полків слов’янських.
4. «У віршах залишиться…»
У віршах залишитьсямузика, що супроводжувала насв дорозі і в коханні,залишаться обличчя друзів,голоси птахів на вулиціі грубі, яскраві кольори цього містамедового в травах,але іще більшене буде сказаним.Час наш у віршахлегший був і мелодійніший,степ, що дзвенів від роси,десь на денці очейсвітло беріг легке —нині дивимось вгору —на бурунах дахівгойдається наше сонце,засипане бризками квітів.Образ прийдешній морязаливає прозорим серпанкомбудинки, квартали, вулиці,що в куряві безмежного степупливуть,як строкатий загін вершників.
Квартали,які я вже, мабуть, не забуду.І ці двори,що пам’ятають, як дзвеніли наші гітариі як ми ішли звідсипоодинці,покладаючись лише на щастята на скупу правдунаших вулиць.І час від часукожен з нас вертався,щоб міцно-міцнопритискатися плечимадо твердих стінцих п’ятиповерхових будинків.І, може,найбільша чесністькиївського передмістяв тому,що нас ніколи не питали —куди ми йдемо.
ЧОРНІ ОЗЕРА
Цикл
1. «Я не відаю, що творю…»
Я не відаю, що творю:лінія снів —прокреслена між минулим і мною,але повертаюсь в минуле, туди,де катери впершевходять у води затоки:під жовтим листям —свинець і сталь, а згори —катери вайлуватіі шелест води біля борту.Я люблю тебе, моя любов.Туман осідаєважкими краплями на метал.Піди зі мною,щоб я не повернувся:осінь —це спалах узлісь у туманіі стрімкі силуети катерів,спрямовані все далі.