Залишається мелодія і сум.Глянь,це ти і я,це той день,в якому ми любимо одне одного,це світ,де голоси нашої юностінатягнули сталеві тросинад затокою,над катерами з обдертою фарбою,над поїздами, що повезли перших.Зійди на цей міст,і назвімо його пам’яттю.Коли підуть останні,залишиться тільки сум,наче вино, настояне на травах:вікно — це неминучість скла,перед яким зупиняємося.
3. «Місто вночі…»
Місто вночі —озеро для птахів перелітних.Вони опускаються в його вогні,і вода тінейзмикається над ними.Прокидаючись опівночі, бачимо:сірий морок притрусив місто,наче попіл жарини багаття.Спалахуємо крізь них.Проведи мене цією стежкою:леза мечівзалишають свої гнізда(час вирію — час прощань):надто похмура рать,але маю бути там.Рух рядами,наче прокинувся звір,чорнота сталістворює відображення озера.В глибині вод —течія прозораі затока осіння,засипана листям барвистим.
Пластика Архипенка
Наших спогадів плутанинуі важку зримість предметів,створених нами,ми звідти принесли,де можна світ усвідомитине як безмежну самотністьв оточенні тиші, а яксилуети будинківу фіолетовім надвечір’ї і, може,контури дерев,розмиті дощем і вітром.…і теперзалишаємо в просторімармуровий пливкий силуетдвох коханців,позначаючи цимне нашу мету,а просто доцільність нашого існуванняміж зір,що самотнім своїм світлом схожіна іскринки сміхув зеленавих слов’янських очах.
СПЕКОТНОГО ПОЛУДНЯ
Цикл
2. «Земля скорботи нашої.»
Земля скорботи нашої.Цьогорічна павутина над перономі обриси голого тілакрізь тонкий ситець.Довга ніч поверне поїзди.Ходою тигриці самотнім пероном:молоді стегна роздирають білизну —спрага:біла піна Кіпридиу вузеньких трусиках.…Весна надій,весна сподівань великих…
3. «Дощів тяжкий оксамит…»
Дощів тяжкий оксамитвкриє цей край,в дощах —повертатися нам:забуття — єдина невичерпність.Повернемося яблуками зі свого саду:сезон оксамиту триває,сезон вогнів у розбитих вагонах.Жінки на переїздах —наче розкриті роти ночі,волаючої за нами.
Довільний рух
Сльота на передмісті.У безлюдному парку — тиз гілкою сосни в руках.Спускаємося сходами до ставка:причал з човнами —у затінку верб, томумісяця звідси не бачимо,лише блискітки кольоровіі синя гілка сосни,що гойдаються на хвилях.…Твої губи шукають мене,мокрі від дощу вечірнього……Вогники цигарокзблиснули на причалі……У сльотавому передмістізнаходжу твоє кохання…Заходимо в себе,наче забредаємо в воду.Пальці наші сплелися недбало,а вільною рукоюпіднімаєш все вище спідничку,зібгавши її спереду в кулаці.Крізь соснову глицю, тріски і листя,що гойдається на поверхні,входимо все глибше,відгрібаючи руками сміття,яке хвилі підносять до нас.
НІЧНІ МЕЛОДІЇ
Цикл
1. «Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.…»
Чуєш, співають хлопці з Ліверпуля.Ти не розумієш слів,але розумієш почуття.Зараз ти ідеш вулицею,твоя кохана іде поруч тебе.Зупинись і подумай,врешті,немає значення,про що думати.Ще вчора тут усе було правдою.Сьогодні — це історія.Увімкни музику —це золото тих, що не мають,це Батьківщина тих, що в дорозі,це народ тих, що спрагли боротьби, —увімкни музику.І подумай,чого ми так любимо історію:в безмірі часутвоя частка не варта гри,але ти почнеш її.Твоя кохана прекрасна,вулиця, якою ви йдете,обсаджена деревами,і, озираючись, бачите,як діти біжать у школу,а бровки хідників і парканипофарбовано білим вапном.Розумієш: весна.Піт кохання заливає вам очі,коли минає насолода.Візьми цю хвилину з собоюі рушай в дорогу.Відниніви — вдвох,але час не має жалю.
2. «Виходиш з роботи…»
Виходиш з роботиі в магазині на розі,спершись ліктями на стійку,випиваєш свою чашку кави.Друже, озирнися:чого ти такий самотній?Твоя юність пройшла,твоя зрілість нікому не потрібна,твоє майбутнє — безхмарне.Вночі прокинешсяі відчуєш спрагу:таке враження,наче тебе розстріляли.Встанеш, вийдеш на кухню,ковтнеш чогосьі ввімкнеш транзистор.— Амадею, дай мені розраду.— Людвігу, примири мене з долею.— Джоне, у вас там теж іде сніг? —Друже, ти живеш в епоху телефонів.Набери номер і чекай:ніч лусне, і явиться вона —музика для тебе і тільки для тебе.І тоді відчуєш прикрість —тебе стандартизували,і зрозумієш,що навіть немає кому поскаржитись.
3. «Далебі, тебе зробили зі сталі.»
Далебі,тебе зробили зі сталі.Якщо я стрілятиму впритул —кулі повернуться до мене.Хто з нас народ —ти чи я?Глас народу — глас божий.Хто відважиться сказати,що ми — одне.Стрілець і мішень.Мішень і стрілець.Глянь на дорогуміж тобою і мною.Палаймо в мирі.
4. «Літак підніме тебе…»
Літак підніме тебе,і ти відчуєш сльози на щоках.Земля пішла з-під ніг,і тобі здається,що це життя пройшло повз тебе.Повертаєш його назаді враз розумієш,що це вже було.Ця мелодія вже вела колись тебе,ця рівнина була пустельна,і туман над шляхомпадав легкими пасмами.Твій народ чекав тебе:і той, хто грав на площі,чекав тебе,і зранені, перед полем шибеницьчекали тебе,і сміливі, горді, красиві,з мечами в кровічекали тебе.Але ти пройшов поруч,і зараз очі багатьохдивляться тобі в спину.Ти щулишся,але я нічим не можу тобі допомогти.Літак підніме тебе,і ти станеш поряд із простором,і будеш мізерно малий.Єси музика наша.
5. «Музика приходить раптово…»
Музика приходить раптово:бар’єри розтрощено, й звуки падають,наче парашутисти з нічного неба.Ляснуло полотно,ниті колиски натягнулись,і трасери куль врізаються в сонне місто.Ти також рвонув кільце,і тебе несе за вітром,наче обвуглену сторінку з блокнота.Ти думаєш, що це сон,але коли місто внизу оживаєі починає бити назустріч,тобі стає боляче.Ти приходиш до тямив одній із кімнатвисотного панельного будинку.Ти розгублений.Твоя кохана спить, загорнувшисьу ковдру, —вона ще майже дитина.Ти шукаєш цигарку тремтячими пальцями,і її вогник виводить тебе з темряви.Вимикаєш транзистор,відчиняєш вікно і бачиш,як вибухають у небі пуп’янки парашутів.Звуки нуртують:іще мить —і ти спалахуєш, мов лампочка,яку вкрутили в патрон.