Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
Дерева хитаються. Дохитують XX століття.
Підбиті народи в огонь випадають із гнізд.
Кружляє планета. І штучні її сателіти
виносять у космос свій чорний зачаєний вміст.
Куди одлетіло крило самобраної скатерті?
Іще й не поблякло народного взору шитво.
Всі люди як люди. Слов’янство стоїть як на паперті, —
а мо’ хто гостинця підкине їм на Різдво?
* * *
І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
* * *
Ми у просторі чи в прострації?
Деградуємо чи грядем?
У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.
У нас уже розікрадений наш Едем.
Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.
Всі цивілізації будуть вже старі, —
А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.
І сюрчатиме коник на кожному пустирі.
* * *
Перегорюєм ще раз — і вперед.
В апофеоз витійства і крутійства.
Допасувавши слово до потреб
горілкою налитого суспільства.
І все про волю будем гомоніть.
Будити мисль затуркану і кволу.
А вже ж нема попереду століть,
щоб триста років знов іти по колу.
* * *
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
* * *
Покотили Україну до прірви.
* * *
На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостить п’єдестал.
Купуй, купуй, купуй! — чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! — впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лиш ми іще на старті.
А на шляху — то прірва, то стіна.
* * *
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні.
* * *
Це вже ніхто, ні нація, ні люди.
Історія зіграла в нічию.
Одурені і ті, що одурили.
В лісах душі заводяться горили.
На зміну гуманістам приходять гуманоїди.
У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.
Страшна ціна духовної інфляції.
* * *
Перелицьовані новатори.
Які річки, такі й фарватери.
Пора спускать на воду кораблі,
а у нас тут мальовані глечики
на болоті плавають.
* * *
Не там шукаєм істину, не там!
Ці болота потрібні болотам.
Забалотуйте болота,
бо знову буде істина не та.
Зелена твань, болотяні пастелі!
Трясовина, що поглинає слід.
Мойсей народ виводив із пустелі.
Де той Мойсей, що виведе з боліт?!
* * *
Починалося з Хаосу. Йдеться до порожнечі.
У порожнечі нема резонансу. До кого волати,
Господи?!
* * *
Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
у колективних нетрях самоти.
Душа ніяк не вийде із-під варти.
То культ особи, то культура мас.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.
Надалі мавпа виникне від нас.
* * *
Скільки тих бідолашних волали у цій пустелі!
І що ж? А нічого. Час від часу вона
таки ворухнулась.
* * *
Життя — це пастка і життя — це пустка.
Це сон про себе і нема коли.
А може, й смерть — це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?
А може, все це — піднебесний тир? —
Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —
де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.
Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.
І дзеркало слави було ще тоді не криве.
І Київ стоїть. І стоїть кам’яний Володимир.
І в пам’яті їхній царівна пливе і пливе.
* * *
В озонову дірку подивився янгол:
— Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!
* * *
На це не здатен був пітекантроп.
Летить земля — обпечена пелюстка.
Маркіза Помпадур сказала: «Хоч потоп!»
А після нас залишиться —
хоч пустка?