Чтение онлайн

empty-line/>

* * *

Карташинський лиман... Карташинський лиман...

Незастояне люстро свободи.

Тільки де ж те обличчя, що личило нам,

щоб дивитись на себе в ці води?!

Затули свої очі долонями сліз.

Занімай, наче знаки наскельні.

Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, —

ми тепер такі безшабельні!

Ми, володарі степу й баских табунів,

на місцях оцих заповітних

для вцілілої сарни і двох кабанів

спромоглися зробить заповідник.

Мені горло болить од печалі цих слів

з не моїми горбами покори.

Ти мілієш, лимане... Ти зовсім змілів...

В баговинні глухнуть мотори.

Твою славу щури розтягли по світах,

і немає у тебе Гомера.

Лиш застогне вночі недострелений птах

від заблуканих куль браконьєра.

КІНЬ КАЛІГУЛИ

Який закон? Феміда перекліпає.

Центуріон — кентаврові рідня.

Коли із Риму від'їжджав Калігула,

він замість себе залишав коня.

Стояв той огир в перах і в попоні,

стрункі раби одмахували мух.

Сенатори, запрагнувши супоні,

поштиво нашорошували слух.

Кінь бив копитом в римському сенаті,

у чорних шорах ніздрями дрижав.

І в тиші, од захоплень шелеснатій,

усі вставали, коли кінь іржав.

Ішли повз нього ритуальним кроком,

когось топтали, кидали груддя.

А він стояв, косив кривавим оком,

цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.

І що цікаво, не вели до стайні.

Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.

Вони були на диво одностайні,

вони любили віжки і вузду!

Журились потай і вживали трунки,

у пишних одах прославляли хлів.

І мантії звисали, як натрумники,

під лаврами заплішених голів.

Коли ж тиран не вдержався на троні

й на повен зріст простягся у труні,

вони кричали: «Коні — незаконні!

А де той кінь? Вся справа у коні!»

А хвора правда так і не оклигала.

Стратенці йшли небриті, як стерня...

Він був розумний вбивця, той Калігула.

Він знав, кому поставити коня.

КЛИМЕНА

Орел впивався кігтями в рамено,

клював печінку… Але не про те я.

А як тобі жилось тоді, Климено,

нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі

і можна харчуватися корою.

Але коли підходила до скелі

і бачила… як він… спливає кров’ю!

І як та кров по каменю рудому

стікає вниз і капає, червона…

Ковтала сльози і брела додому

чучикати свого Девкаліона.

Тужити, ждати, жити як в пустелі.

Чекать, що хтось у спину засміється:

— Це та, що в неї чоловік на скелі!

Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

КНЯЗЬ ВАСИЛЬКО

...І коли повалили його на долівку,

він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.

Що тепер він почне останню свою мандрівку

у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.

Але він ще пручався. Пручалися, власне, м’язи.

І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.

Але все було марно. Він повалений був і зв’язаний.

Він дивився у вічі. І вони почали з очей.

Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.

Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.

В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.

Перш, ніж вийняти очі, поранив князю щоку.

Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.

Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.

Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.

Перерізали навіть вірьовки йому ножем.

Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.

І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.

І один з них — вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливці.

Ї страшний був у князя його закривавлений вид.

В чому винен? А хтозна. Їм нічого про це невідомо.

Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.

Ну а це — князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому

І заїхав у Київ. Молився в монастирі.

І покликаний був розділити з князями трапезу.

І слузі не повірив, що хочуть його схопить.

Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,

це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.

То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.

Святополку видніше — куди, кого і чому.

Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.

Навіть ось розв’язали, щоб легше було йому.

Бо ж куди він втече? Його зловлять тепер повсюди.

Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.

Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.

Що ж, він піде, сліпий, обмацувать там стовбури?

Завезем до попа. Бач, он церква стоїть на горбочку.

Попадя заридала, посадила його на ослін.

І омила лице, і змінила йому сорочку.

І сказала: — Убивці!.. — І вперше отямився він.

І сказав їм: — Навіщо ви зняли сорочку криваву? —

І сказав: — Перед Богом я хотів би стати у ній. —

Попадя постелила ряденце йому на лаву.

Ї задумався місяць на сорочці його лляній.