Чтение онлайн

На березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

Неначе трава зів’яла.

І плакала жінка:

— Еесті!

Країно моя чудесна!

Не відала я безчестя,

Бо ти споконвіку чесна.

І кажуть, що я вродлива.

Ти знаєш, чому я вродлива?

Бо ти у мене красуня,

Земле моя нещаслива.

І кажуть, така я світла,

Неначе вранішня зірка...

Еесті! Над чужиною

Тій зірці сходити гірко.

Еесті моя! Еесті!

Я руки свої ламаю.

Я руки свої ламаю —

Я крила зламані маю.

Стояла самотня жінка,

На березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

Неначе трава зів’яла.

Якісь кораблі даленіли,

і крилами птиці шуміли...

* Лідія К о й д у л а — естонська поетеса XIX ст. Койдула в перекладі: вранішня

зірка.

«Вітрила», 1958 р.

ЛІД НА ОДРІ

(Уривок з поеми "Чайка на крижині")

В цьому році зима не вдягала білої свити.

Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.

Пошукала, поплакала... Що ж робити? —

Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.

Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.

Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.

Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,

Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.

Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...

І нарешті по Одрі — темній, широкій —

На останній крижині самотня чайка пливе.

— Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?

Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.

А крижина тонка. А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її підмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?

затріщить і відломиться... Піде вода кругами...

— Дивна людино! Я ж маю крила,

Нащо крилатим ґрунт під ногами?

Див. "Чайка на крижині"

ЛІС

Вовтузяться в грунті гриби.

Цвітуть черемухи млосно.

Дубів золоті герби

Горять під коронами сосен.

Біліють храми беріз.

То мудра і древня держава —

вкарбований профілем ліс

в черленого сонця кружала.

Тут кожен сам собі пан,

живе по своєму закону.

І сонце — найвищий Коран

І крона — найкраща корона.

Століття — лише на розгін.

Звір’я — від мурашки до лева.

У сосен державний гімн:

"Ненавиджу дрова з древа!"

І тільки при людях, мабуть,

дерева тремтять від жаху,

бо кращих із них поведуть

ні за що ні про що на плаху.

Каліками — тими погребують.

Найкращих зрубають, повалять...

Задзвонять над ними погребно

білі дзвони конвалій.

І гірко в нічній глушині

запалять люльки серед моху

старі бородаті пні —

підданці царя Гороха.

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Ліс був живий. Він не прощався"

* * *

Ліс був живий. Він не прощався.

Віки, здавалось, прошумить.

Якби я знала, що то щастя,

я б зупинила оту мить.

А я не знала, я ж не знала,

вона ж не скаржиться сама.

А мить минала і минала,

і от тепер її нема.

І тільки з відстані розлуки

обпалить, змучить, защемить —

твоя присутність, твої руки,

твоє обличчя у ту мить!

24.03.2002

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Ліси стоять в концтаборі"

* * *

Ліси стоять в концтаборі. Осотом

Заткало землю. І, мабуть, навік.

Косуленько, пробач, що ти за дротом.

Я теж за дротом, тільки по цей бік.

22.04.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Ліс теж змінився. Може, постарів"

* * *

Ліс теж змінився. Може, постарів.

Чи траса порозхитувала сосни.

Чи пень старий на старості здурів

і гарну осінь ухопив за коси.

Чи навезли тут жужелиці й скла?

Зміїний цар згубив свою корону?

Радіаційна мжичка попекла,

дощі кислотні вижовтили крону?

Чи вчора з ночі проривався сніг?

Чи молодик вжалився кропивою?

Сумний їжак образився на всіх,

заліг і вкрився листям з головою.

ЛІТО 1963

Мельхіорове літо,

день ясний, а не мій,

від цензурного Літ’а

від міських анемій.

Сонце радісно пряжить,