Чтение онлайн

Князь Василько заснув. А вона ще при ньому сиділа.

І одному не спалось, і він їй сказав тоді:

— А при чому тут ми? Ми — лиш свідки кривавого діла.

Це я можу сказати а хоч би й на Страшному Суді.

"Кобзар співав в пустелі Косаралу"

* * *

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

У казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

«Мандрівки серця», 1961 р.

КОБЗАРЕВІ

I

Кобзарю!

Знов до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси.

Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух —

у всесвіті, у світі.

Лише могили з місця — ані руш...

О, скільки стало в нашому столітті

скалічених і безнадійних душ!

Так що ж, не дивно.

Покрутився глобус

в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу,

хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

біда, якщо в мистецтво забреде, —

шукає форм не бачених ніколи,

шукає форм нечуваних ніде.

І тут же — просто шукачі прокорму,

і шахраї і скептиків юрма —

шукають найсучаснішої форми

для того змісту,

що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні —

ось пролунав новітній благовіст!

в абстракції,

в модерній,

в істерії,

конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе споглядає збоку —

чи є в його агонії краса...

Кобзарю мій!

Поете мій високий!

А як же ти поезії писав?

— Я не писав.

Я плакав і сміявся.

Благословляв, співав і проклинав.

Сказати правду —

мало турбувався,

як я при цьому збоку виглядав.

II

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень — безліч.

Тиші — анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

— А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям,

пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

"Коли вже люди обляглися спати"

* * *

Коли вже люди обляглися спати,

коли вже місяць вилузнувся з хмар,

коли спартанка Києва, не Спарти,

лиш я світила вікнами в бульвар, -

тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,

де зіп'ялася вежа на котурн,

мені хтось душу тихо взяв за плечі -

заговорив шопенівський ноктюрн.

А то були якісь магічні пальці.

Вони німіли на якомусь "фа".

І прислухались...

І боялись фальші.

Так, як боїться і моя строфа.

Вони вертались, мучились, питали.

Вони відклали славу на колись.

Вони ту фальш роздерли, розтоптали,

і аж збіліли, так вони сплелись.

Ніхто не знав. Цього й не треба знати,

як десь ламає пальці віртуоз...

Щасливий той, хто ще не вміє грати.

Він сам собі Шопен і Берліоз.

"Коли ганяли голку патефони"

* * *

Коли ганяли голку патефони

у затишку тодішніх рукоділь,

я змалку чула «Корневільські дзвони»,

хоча й не знала, де той Корневіль.

А потім, потім...Потім, як усі ми,

почула раптом дзвони Хіросіми.

А потім — дзвін Чорнобиля. І зону.

І серце дзвону в попелі руїн.

І Фукусіму, де вже й не до дзвону.

Який він буде, наш наступний дзвін?!