Чтение онлайн

І женщини, схвильовані собою,

у тривіальність бюсти понесуть.

Чутки, плітки, патетика, промови.

Апофеоз дрімучої гризні.

Колись напишуть спогади про море

ті, що тепер сидять на купині.

* * *

Сліпучо усміхнулася гроза.

Всесвітнє дерево струснулося дощами.

Що мав почувати горобець у горобину ніч?

Чи страх пропорційний до маси тіла?

На цьому дереві і людство — горобець.

Але ми знаєм виміри легенди.

* * *

Од звичайного погляду скрите

відкривається лиш дивакам.

Прочитай золоті манускрипти,

подивися у вічі вікам.

Чуєш гул космодромів прадавніх?

Ошелешений розум притих.

...Нетутешні обриси храмів.

...Нерозгадані німби святих.

* * *

Такий туман, аж піють сірі півні.

Людина йде з туману у туман.

Ми всі, по суті, живемо

якоюсь мірою в тумані.

Прозріння нам уже не притаманні.

Нема прозрінь в тумані підозрінь.

Потрібна філософія. Натомість —

всі форми напливання на свідомість.

їмо плоди із дерева незнання.

* * *

Мучено. Мічено. В душу насмічено.

Долю окрадено й плівку засвічено.

Втомилась я від філіалів пекла.

Що, крім страждання? Крім страждання, що?

Оптимістичні пасторалі.

А головне, що — по спіралі.

* * *

Фенікс вилітає з попелу.

Зі сміття він ще ніколи не вилітав.

* * *

Ескіз до портрета епохи.

Секс-бомба. Приміряв атомні сережки.

На скронях вінок з колючого дроту.

Крок — рок. Починала з фокстроту.

Літав в космос. Усміхається в телекамери.

Грає блискавичні пасажі

на клавішах електронної апаратури.

На маскараді ідей. — Хто ви, маско?

Тулить до обличчя респіратор.

Плаче кислотними дощами.

* * *

Ми — спадкоємці спадків розграбованих.

Ми — власники сплюндрованих святинь.

Ми вже як тіні на своїй землі.

Хто зрозумів нашу ностальгію?

* * *

Ми любимо тих, що знали нас молодимо.

їхня пам'ять — музей коштовностей,

які ми колись розгубили.

Хто дивиться нам вслід,

той плаче за собою.

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

* * *

Які слова страхітливі — дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність — як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

* * *

О мово, ти іще жива. Тяжкі твої тортури.

Колись творилися слова,

тепер — абревіатури.

Читаєш: «СНІД», і давишся сніданком.

В чім порятунок? Гумор — не Гомер.

Як тій дитині зватися Богданком,

коли епоха зветься НТР?!

* * *

Усі усіх не люблять. Це біда.

Це чорний дим невидимого пекла.

Ми вчаділи за декілька століть.

В цій п'єсі диригує сам диявол.

Просніться, люди! Це погані сни.

Нове століття в шибку заглядав.

Той самий чад, ті ж самі казани,

лиш інший диявол дрова підкидає.

* * *

А спробуй подивитися на все

очима соціального прозріння.

Це місто — монстр. Воно себе пасе.

Воно не знав, де його коріння.

Не стукне в браму лицар Ланселот.

Козак Мамай прибути погордує.

Зневажені тут мова і народ,

який міщан століттями годує.

* * *

Історія проситься в сни нащадків.

Поет — це медіум історії.

На спіритичних сеансах пам'яті

найголосніше говорять мертві.

* * *

Чудовисько розтисло щелепи.

Першими випали інтелігенти.

Деякі ще живі,

інші частково.

Випали з його пащі, а впали до його ж барлогу.

Між гігантськими кігтями

навпомацки шукаем дорогу.

* * *

Нове століття, ба, тисячоліття!

Тривожний історичний Рубікон.

Такий рубіж — це завжди катаклізми.

Держави, не махайте кулаком!

Політики, позбудьтеся апломбу.

І не ведіть до світлої мети.

Щоб якось, не спіткнувшися об бомбу,

поріг тисячоліття перейти.

* * *

Не любить слово стимулів плечистих,