Чтение онлайн

Усе це ігри на один сеанс

Люблю свободу

слава теж залежність

*

І сум

і жаль

і висновки повчальні

І слово непосильне для пера

Душа пройшла всі стадії печалі

Тепер уже сміятися пора

*

Десь там планети в просторі без меж

Яка сумна у безвісті ночівля!

А може ми їм світимося теж?

А може ми їм зіронька вечірня?

*

Ніч одягає на груди

свій старий медальйон

Місто спить як строфи Верхарна

Скільки років землі —

і мільярд

і мільйон

а яка вона й досі ще гарна!

*

І смог

і СНІД

і чорний дим Бхопала

В Червоній книзі сірі журавлі

Не бійтеся ліси

іще не все пропало

Останній вільний зубр

ще ходить по землі

*

І знов те ж саме

знову за своє

І дух людський знемігся

одкрилатів

Христос

не знаю

може де і є

Зате в очах рябіє од Пілатів

*

Гуманність добігає свої кроси

Задумалась на фініші століть

Тхорезний дід

котрий писав доноси —

такого теж за старість пожаліть?

*

Не боягузи

не дебіли

Але чому так душі сплять?

Тоді овації гриміли

Тепер овації гримлять

*

Ура!

Дозволено бути сміливими

Ох же ж і поговоримо

ох же й покричимо

Між іншим вовка уже підсмалили

Уроків історії не вчимо

*

Людей на світі смуток не трима

Розвію хмару над життям навислу

Іронія —

це блискавка ума

котра освітить всі глибини смислу

*

Режими хунти і Преторії

Минало все

лишалися народи

А грати що ж

це канва історії

Треба ж на чомусь вишити

обличчя свободи

*

Ви думали —

поет

ні за холодну воду

Сидить собі поет

пописує «стишка»

Поети — це біографи народу

а в нього біографія тяжка

*

Чорний сон віків не збудеться

що мине

а що й забудеться

що засне

а що й розбудиться

Чорний сон віків не збудеться

"Летючі крони голубих дерев"

* * *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Багаття. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж діти бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між Зоною й не зоною?

"Летять на землю груші, як з рогаток"

* * *

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.

Серед мого колишнього двора

стоїть дівча, таке, як я, біляве,

очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

немов коня баского, прив'яжу.

Зайду у хату… озирнусь… притихну…

Час б'є копитом. Встигну, не біда.

Час б'є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

"Літературна газета", 26 січня 1962

ЛІДІЯ КОЙДУЛА* НА ЧУЖИНІ

Стояла самотня жінка,