Чтение онлайн

"Майбутні злочинці іще в личинці..."

* * *

Майбутні злочинці іще в личинці.

Колишньому глоду вже не до плоду.

А десь в Березівці чи в Чучинці

чучикає баба майбутнє народу.

Воно лежить у рожевій льолі,

йому на поріг прибита підкова.

Над ним схилилось обличчя Долі, —

її усмішка така загадкова!

Слова підлітають над гривою казки,

і серце підказує правду уму.

Не східні царі, не волхви, не підпаски; —

жоржини прийшли поклонитись йому.

І верби прийшли. І прийшло незабутнє.

І люди, й не люди, добро і зло.

Але майбутнє тому і майбутнє,

що має бути, що б не було!

Морями пшениці, у пахощах м’яти,

де літо стоїть, як мальований глек, —

пливуть і пливуть колискові фрегати,

летять космонавти на крилах лелек...

МАДАМ АНДРО

Яка вже там красуня з тої Анни?

Мадам Андро давно вже у труні.

А з гучномовця лине вечорами:

«О не співай, красуне, при мені!»

Вона стара. Їй років півтораста.

І ось воно, посмертне рандеву, —

його арапський профіль з пінопласта

і тінь хреста від неї на труну.

Вона була красунею. А нині, —

одна з блискучих фрейлін при дворі, —

в маленькому містечку на Волині

лежить вона отут в монастирі.

Над нею вечір свічечку проносить.

І хмари йдуть, великі і сумні…

Як він благає, як він її просить:

«О не співай, красуне, при мені!»

МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ

Я лицар і поет, не схожий на ханигу.

Я не служу чужому королю.

У відблиску меча читаю древню книгу

і даму серця здалеку люблю.

І хоч у мене приятелі щирі,

але я знаю, що таке любов,

і не хвалюся друзям у трактирі,

як я заліз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,

а чорт візьми, я теж його васал.

Усі йому вже оди написали,

лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,

бо не люблю присвячувати од,

я друзям не підморгую в трактирі –

мовляв, який король наш ідіот!

Мене куплять і спродувать не раджу,

моя душа не ходить на базар.

А не клянусь, тому що я не зраджу,

і вже не раз це в битвах доказав.

І хоч на світі сторони чотири,

я тут живу, бо я цей край люблю.

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю!

"Малина, м’ята, дим і димарі"

* * *

Малина, м’ята, дим і димарі.

Лункої тиші гойдалки сорочі.

І вишняки — чим вище на горі,

Тим вишеньки дрібніші і солодші.

Якби мені вернутися туди!

Там яблуні старі і розсохаті.

Сади мої, сади мої, сади!..

Як важко буть Антеєм на асфальті!

"Мало всього — ще і тугу цю вовчу"

Див. "ПАСАЖ БОЛЮ"

"Малює степ мені твоє обличчя"

* * *

Малює степ мені твоє обличчя.

Він весь, як ти, — свобода і жага.

Він любить нас, і згадує, і кличе,

і Чорний Шлях у простір запряга.

Там віє вітер, він за бандуриста,

вже років триста і сто раз по триста.

Вечірнє сонце надхиляє глек.

Стовпи, як амфори, на плечах

несуть натомлених лелек.

Зоря зорі присвічує каганчик.

Потроху траса стихне і замре.

На скіфську бабу дивиться тушканчик

і, хто вона, ніяк не розбере.

4.07.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

МАРКОВА СКРИПКА

Сумління — річ тендітна і марка.

Вже дехто з нього й пилу не стирає.

Маркові що? Є скрипка у Марка.

Де хтось би плакав, а Марко заграє.

Грай, Марку, грай! Веселу, не яку.

Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти — вічний.

На кожного лихо маєм по Марку:

Марко Пекельний і Марко Стоїчний.

Міркуєш, Марку: так то воно так.

А все не так, і ти міркуєш марно.

Закінчив польку, починай гопак, —

грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!

Воно, звичайно, що там говорить.

Отож-бо й є, нема чого балакать.

А що поробиш, хай воно згорить,

сміятись краще все-таки, ніж плакать.

Та й те сказати, як його, гай-гай!

Воно й спочити — щастя недолуге.

Смеркає — грай. Розвиднюється — грай.

Бо світ великий, — як не те, то друге.

Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може ж буть, щоб якось не було,

вже як не є, а якось воно буде.

Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,