Чтение онлайн

Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду!

Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.

Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.

«Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я.

ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА

Болить життя. А справи дуже древні.

Раби — як риби, замерзає кров.

Де були «потьомкінські дєрєвні»,

Там була й потьомкінська любов.

Як любив він ту Єкатерину!

Як міняв усмішки й парики!

Виникали різні райські крини,

як по мановєнію руки.

Очі сині, очі сині, очі сонні! —

від которих млосно баранів,

на його тавричеській персоні

залишали більма орденів.

Січ розбита, край той перекраяний,

груди в лєнтах — цілий Млєчний путь.

Хочете, пожалста, пів-України

подарую вам на незабудь.

Як він був закоханий в царицю,

як життя їй присвятив своє!

Навіть нам Лук’янівську в’язницю

збудував у формі букви «Е».

Це ж не те якесь там мракобісся.

Це ж в ім’я свободи! А тепер —

ти пиши їм Катько, ти не бійся.

Хай тебе привєтствує Вольтер!

"Людей на світі смуток не трима"

* * *

Людей на світі смуток не трима

Розвію хмару над життям навислу

Іронія

— це блискавка ума

яка освітить всі глибини смислу

ЛЮДИ З ТАБУЛЕНА

Як плив король якоїсь там династії,

то поки й видно ще було корму,

усі його підданці придунайські

ще й навздогінці кланялись йому.

Лиш табуленці, з тих усіх навколишніх, —

і як таких тримає ще земля?! —

не те що не стояли там навколішках,

а навіть не вітали короля.

Ні в слугах не служили, ні в екскорті,

попихачів вражаючи за тлю.

Король їх недолюблював, бо горді,

це ж треба — не коритись королю!

У нього військо, радники, вельможі,

все у мундирах, в золоті, в плісе.

А ці якісь окремі і не схожі,

і власну думку думають про все.

Але в годину найскладніших рішень,

державних найважливіших проблем —

не радників питав і не старійшин,

а посилав гінців у Табулен.

Бо ці придворні — публіка смиренна,

і кожен дбає тільки про своє.

Покличте тих — людей із Табулена.

ті не злукавлять, скажуть все, як є.

ЛЮТІЖ *

І шум, і крик, і різні голоси,

і глиб лісів, жорстока і похмура.

Свенельдичу, не йди у ті ліси.

Там п’яний князь полює на буй-тура.

Ти ще ж не воїн. Ти іще юнак.

Ти ще не тямиш у державних справах.

Ти ще не знаєш правих і неправих.

Все, може, так, а може, все інак.

Ти ж подивись, ти ж добре подивись,—

що то за князь і що то за боярин.

Ти ж не буй-тур, не сокіл і не рись,

ти ж оленятко сонячних галявин,

Не стій між ними. Ночі голубі.

Ненависть пильна, і сиріла безлика.

Якби ти мав хоч зброю при собі,

а так загинуть — мудрість невелика.

Твій кінь тебе до батька принесе.

Паде на дім жалоба і зажура.

Свенельдичу! Свеішдьдачу-у-у!.. І — все.

І п’яний князь уполював буй-тура.

* Старовянне місто, засноване серед лісів і назване так на честь Люта, сина Свенельда, якого, за переказами, убив древлянський князь Олег.

"Лягає тиша лісам на плечі"

* * *

Лягає тиша лісам на плечі.

Пасуться в лузі стриножені коні.

І жовта скирта у сизий вечір

над лугом сходить, як місяць вповні.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Мабуть, були ми дуже молоді"

* * *

Мабуть, були ми дуже молоді, —

час марнували з щедрістю безсмертних.

Збулися долі.

Вже переді мною

людських життів поздовжня панорама.

Одні стоять високі, як тополі,

понад усім своїм життєвим шляхом.

А декого вітри уже зломили.

А декому і світ уже немилий.

А дехто став чомусь уже як покруч.

А з деким ти уже й не сядеш поруч.

2.11.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Мабуть, ще людство дуже молоде..."

* * *

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.