Чтение онлайн

Я завжди вгадую — де ти.

Ніколи не знаю — де.

Чи в морі,

чи десь у таверні,

що мов скаламучене дно, —

туманний міраж повернень

ти бачиш крізь дим і вино.

А може, вдивляєшся марно

в пітьму штормових примар,

а сонце, мов краб янтарний,

сховалося в брили хмар.

І хвилі — гора за горою,

надходить ніч грозова...

І може, я стану вдовою...

І може, я вже вдова!

Листівка пече мені руки.

Листівка нічого не зна.

Крізь тисячі миль розлуки

до мене ішла вона...

Така безтурботна й легенька!

Страшна в безтурботності цій...

А наша донька маленька

малює квітку на ній.

«Мандрівки серця», 1961 р.

* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"

"Мій перший вірш написаний в окопі…"

* * *

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик —

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

МІС ІСТИНА

Красива жінка — Істина відносна.

Найперша міс на конкурсі оман.

Порадниця духовним альбіносам,

коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,

і мозок є, завбільшки, як горіх.

І вельми зручно з нею согрішити —

вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.

Під ліхтарем тупцюючи старим,

ще й святістю потрафить здивувати.

Воістину, велике діло грим!

З часів прапрадіда Гомера

аж до сьогоднішнього дня

немає кращого гримера,

ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,

що продавалась біля різних ватр.

Давно пора подати у відставку.

Не ті часи. Не той театр.

"Місто, премісто, прамісто моє..."

* * *

Місто, премісто, прамісто моє!

Стійбище людське з асфальту й бетону.

Як там не буде, а все-таки є

той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.

Може, й навік, але справа не в тому —

Тільки б не танув, як тінь на льоду,

той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!

З моря і суші — додому, додому!

Там, де у мене є той силует,

той силует у вікні золотому!

МІСТО УР

...І жив народ. І звався він шумери.

Все пережив, і війни, й землетрус.

І древні воїни, що вмерли,

держали кубки біля вуст.

У тій долині, що аж ген де

пісками плавить небосхил,

царі, поети і легенди

лягли в шість ярусів могил.

Отак помалу і помалу

вони ішли у забуття.

А з міста Ур, з міського валу

шумери сипали сміття.

Все вище й вище, вище й вище

смітник тотальний виростав.

А що було там кладовище,

то вже ніхто й не пам'ятав.

В долині Тигра і Євфрата,

котру заносить жовтий мул,

поблякне слава Герострата

перед твоєю, місто Ур!

Бо то ж вогонь, то діло чисте.

В руках людини - то життя.

А ти, пихате і речисте,

по груди вгрузло у сміття.

Навалом сипавши непотріб,

засипав, сам не знав коли,

мечі, шоломи, арфи, котрі

твоєю славою були!

Чи стали люди твої ниці,

чи вже якась на них мана,

що ти засипав ті гробниці,

що ти забув ті письмена?!

Які врятують тебе гуси,

о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси,

не пережив своїх глупот?!

..Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття,

зсипає сміття на свою історію.

"Моє життя — в скарбницю горя внесок"