Чтение онлайн

Мені так добре, стіни такі отчі,

такий у серці невимовний щем!

І тільки чую — набрякають очі,

як хмари, перегущені дощем...

НАОМІ УЕМУРА

Ніхто не бачив, як він брав вершини,

сам по собі, самотній альпініст.

Над рівнем хмар, де вже ані пташини,

а тільки гори, первісні на зріст.

Пройшов крізь бурі, шквали і завали,

зривався в прірви, ковзав на льоду.

Лиш час від часу подавав сигнали:

«Я Уемура. Я іду».

Це ж треба так заглибитися в гори,

почути білий голос висоти,

щоб, як чіпкий корінчик мандраґори,

по скелях вгору дертися, повзти!

Не напоказ, не в кадрі, не навмисне,

не задля слави, грошей чи забав, —

своє життя, як скеля прямовисне,

сам наодинці з долею долав.

Так і загинув. Вість прийшла похмура.

Якусь вершину знову брав один.

Той дивний чоловік, що звався Уемура,

самотніх гір самотній паладин.

20.1.2005

«Мадонна перехресть», 2011

"На перевалі, там, на перевалі"

* * *

На перевалі, там, на перевалі,

що вигинав хребет, як динозавр,

гриміли грози нетривалі

і дощ в градинки замерзав.

Мене підвозили геологи.

Камінчик маю на презент.

Були і спалахи і сполохи,

і град обстрілював брезент.

Вітри були такі студені,

дорога теж не магістраль.

А не були б вони студентами,

якби лякала їх спіраль.

Такі чудесні шибайголови,

студентське братство мандрівне.

Агов, Карпати і геологи!

Чи пам’ятаєте мене?

10.10.2009

«Мадонна перехресть», 2011

"Напитись голосу твого"

* * *

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузі безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого!

"На світі можна жить без еталонів"

* * *

На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима,

з-під долоні,

крізь пальці,

у кватирку,

з-за воріт.

Від того світ не зміниться нітрохи.

А все залежить від людських зіниць —

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених — збіговисько дрібниць.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Настане день, обтяжений плодами..."

* * *

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

НА СПИЛЯНОМУ ОСОКОРІ

Ішов дід з містечка, через гору, у свій присілок,

з трьома буханками хліба йшов у Маковщину.

Найкоротша стежка туди проз цвинтар.

Сів дід на спиляному осокорі, думає.

Запалив цигарку - що це ж йому вісімдесят год.

Закашлявся - а зимою ж буде слизько.

Натрусив попелу на коліна - уже й осокір спиляли.

Оніно його хата, а тут охітніше.

Бо у хаті ж анікогісінько,

а тут і жінка, й сусіди.

"На старих фотографіях всі молоді"

* * *

На старих фотографіях всі молоді.

За роками людина сама себе кличе.

У зіницях печалі, як в чорній воді,

відбиваються люди, дерева, обличчя.

І стонадцятий сніг ті поля притрусив,

і уже прилетять не ті самі лелеки.

Біля каси такий незворушний касир,

зафіксовану мить вибивав, мов чеки.

Білі, білі обличчя у чорній воді,

неповторні обличчя навік зостаються.

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються.

"На старовинній ратуші годинник"

* * *

На старовинній ратуші годинник