Чтение онлайн

* * *

На березі Прип’яті спить сатана,

прикинувся, клятий, сухою вербою.

На березі Прип’яті — березі — на —

ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.

Лежать йому села в біді і розрусі.

Уп’явся в пісок пазурями корча,

свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.

Ікони покрав. Загубив респіратор.

Тепер захотілось йому подрімать.

Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор — і пекло, і трон.

Він спить на піску, підібгавши коліна.

І сниться йому в ореолі ворон

вже вся Україна, вже вся Україна...

"Навіщо ж декламація? Все значно..."

* * *

Навіщо ж декламація? Все значно

і важче, і складніше. І бува,

така пласка глупота однозначна

себе ховає за гучні слова.

Здається, що тут, невелика шкода —

так-сяк той вірш на пафосі стулить.

Але поет природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

"На віях тиші мерехтять сніжинки"

* * *

На віях тиші мерехтять сніжинки.

Зима крізь вії дивиться на світ.

Шляхи і діти їх — стежинки —

шукають вранці згадку до воріт.

Село в снігах, як чаша кришталева,

у срібних жилках скованих джерел.

Ідуть у білих каптурах дерева,

понамерзали брови у дерев.

Їм білий вітер розвіває поли,

вони бредуть похилені, на шлях,

де гайвороння, чорне як ніколи,

шматочок сонця ділить у полях.

"На Ворсклі хрест вирубують опішнями"

* * *

На Ворсклі хрест вирубують опішнями,

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

Летять з гори санки і ґринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мані зробила мати ковгани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть, —

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

під білим сонцем дивно мерехтить.

Свята вода — як бузинова гуща,

кудись під лід пливе, пливе, пливе…

Питаю: — Мамо, це вода цілюща?

Скропити рани — тато оживе?

…Я не забуду, тату, вас ніколи.

Хоч як було, і голод, і зима, —

спасибі вам, дали мене до школи,

де дяк учив і грамоти, й письма.

Козацька школа, крита очеретом,

благенькі стіни, плетені з лози,

на піввікна заплющена заметом,

три лави, стіл, псалтир і образи.

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?

Не осягла й глибокості письма.

Ішла додому — снігом пообідала.

Аз-буки-вєді… Голод і зима.

Одвірок за ніч намерзає в сінях.

Стоять в кутку забуті рогачі.

Перелузали зиму, як насіння,

удвох одні на тій-таки печі.

Уривок з роману «Маруся Чурай»

"На все є час — на голубі тумани"

* * *

На все є час — на голубі тумани,

На вчинків простоту, на простоту понять,

На те, що коли навіть не таланить,

Можливості — і ті уже п’янять.

На те, що сил немає де прикласти,

Бо силам тим не відчуваєш меж,

І прагнеш далі — до мети і щастя,

А як впадеш — не боляче впадеш.

На все є час — на милу недосвідченість

І переконання у власній правоті,

І на любов, що благодатна, вічна,

Буває раз і тільки раз в житті.

На все є час — на самоту і вірші

В безсонну ніч осінньої сльоти,

На гіркоту безмірних перебільшень

І справедливу жорсткість прямоти.

На все є час — на право заперечень,

На те, щоб згасли істини старі,

На те, щоб не вагаючись на плечі

Узяти непосильні тягарі.

А потім, розрізняючи баласти,

І з-поміж них — єдине, основне,

Спокійно зняти, вибрать, перекласти,

Сказать:

— життя, прийми тепер мене!

«Вітрила», 1958 р.

"Навшпиньки повертаюся в ті дні"

* * *

Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук.

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,

як той Маленький принц Екзюпері.

18.06.2011