Чтение онлайн

* * *

Осінній сад ще яблучка глядить,

листочок-два гойдав на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігав тінь...

А у світанків очі променисті.

Те білий кінь,

то білий-білий кінь

шукав літо у сухому листі.

ОСІНЬ

Вранці щулиться нагідка

від рясних колючих рос.

Розцвітає сиза квітка,

називається — «мороз».

Розцвітає в пізню пору,

коли й трав уже нема.

Отже, скоро,

скоро,

скоро,

Землю вибілить зима...

Не шуми, холодний вітре,

хмаро, геть з-перед очей!

Хай про зиму пізні квіти

попереджують людей.

«Вітрила», 1958 р.

ОСІНЬ ДИКУНСЬКА

Кошлатий вітер-голодранець

в полях розхристує туман,

танцює юродивий танець,

б'є в бубон сонця, як шаман,

І, настовбурчивши окраси —

зап'ястя, пера, пояси —

гудуть зелені папуаси,

лисніють литками ліси.

Тупцюють з вивертом і свистом,

трясуть глицевий тамбурин

і вигинають мускулисто

янтарні спини стовбурів.

Сосновим потом пахне пряно.

Гугнявить бубон в жовтий рев.

Дрижать скелети дерев'яні

іноплемінників-дерев.

Бредуть приречено — ні скарги —

високі бранці край доріг...

І падають багряні скальпи

шаману сивому до ніг.

ОСІНЬ ЖАГУЧА

* * *

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане –

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

іде в полях – вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

ОСІНЬ УБОГА

Прошкандибала осінь по стерні,

ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.

Летів козак на білому коні,

гукнув їй:

— Тітко, чей же, натомилися?

Хутчій давайте руку, підвезу.

Аж до якого двору вам під'їхати? —

Заморосило осінь у сльозу:

— Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.

Все роздала, червінці й дукачі.

Чужі курчата розклювали просо,

Убога торба — хмара на плечі,

іду в полях, голодна, гола й боса,

А вже цвяхами колеться стерня,

і крутить хуга біле перевесло.

Ти краще злазь, козаче, із коня,

копай могилу, поки не підмерзло.

Вкопай тепла земного.

Поклади

на тихі груди снігову намітку.

А в головах у мене посади

жовтогаряче сонце, як нагідку.

"Осінній день, осінній день, осінній!"

* * *

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

"Осінній день березами почавсь"

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

"Осіння піротехніка — тумани"

* * *