Чтение онлайн

* * *

Під маленькими яличками

У смарагдовій траві

Літо виросло суничками —

То по одній, то по дві.

Ой, сестриченько-яличко,

Ти не дряпай моє личко,

Я суничок назбираю

Жменьку мамі і собі!

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж - і навпростець лісами,

в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.

Сполохать ніч дзвінкими голосами,

зайти у нетрі, збитися - аж ні!

То там, то там над соснами димочок,

і в крижаних бурульках бахроми

стоїть такий чудесний теремочок -

друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз - чукотський,

а ми на лижах - і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

Незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.

Стояли сосни в білих кімоно.

І це було так просто і природно -

що у Довженка світиться вікно...

ПІНГ-ПОНГ

– добридень –

– здрастуйте –

– як справи? –

– спасибі – добре – як у вас? –

– робота – літо – спека – спрага –

– а настрій? –

– добре –

– все гаразд –

– неправда – очі –

– вам здалося –

– ви зблідли –

– обережно – м’яч! –

вогнем мовчання зайнялося –

схрестились погляди – пробач –

кажи слова легкі й порожні –

кажи їх знов – кажи їх знов! –

а так так дивитися не можна –

в настільнім тенісі розмов!

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

"Після дощів руйнуються кряжі"

* * *

Після дощів руйнуються кряжі,

осіння мжичка поле бездорожить.

Мене тривожать вулиці чужі,

і самота в останній час тривожить.

А вечорами гаснуть ліхтарі,

розхитані холодними вітрами...

Приходиш ти до мене на зорі.

Приходиш тільки згадками і снами.

«Вітрила», 1958 р.

"Після дощів смарагдова діброва..."

* * *

Після дощів смарагдова діброва,

на білій ріні річка говірка.

І смужка сонця тонко пурпурова

далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.

У тихе небо струменить тепло.

І над стареньким комином лелека

після дощу просушує крило.

ПЛЕМ'Я ТОДА

Біда, коли є цитруси і кава,

коли в землі є золото,– біда!

Біда, коли земля така ласкава,

коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть…

О пестощі Ост-Індської компанії!

Залиште їм хоч казку, хоч струну!

Вже їх земля – копалини й копальні,

залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.

Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини

щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.

Страх і покора множать недорік.

На скелях клинописні теореми

вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і центах,

і плем’я тода – це вже не народ,

і безтурботна молодь без акценту

вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.

Здається, все. Здається, вже кінець.

…Що він співає, що він там бурмоче,