Чтение онлайн

цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Стоїть над ним одна-єдина зірка,

пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу

бурмоче гімни, складені колись.

Він пояснив би тодам мову тода,

але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,

вже перешиті на новий фасон,–

хто зна од чого очі щось мокріють,

і сниться їм якийсь забутий сон…

"Пливли ми ввечері лиманом"

* * *

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду

І про турецького царя,

Як Байда стрілами глобально

Царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,

Гули замріяні баси.

В туман, лиман, у річку Конку

Впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,

Таке роздолля степове! –

Що так ніхто і не помітив,

Що човен далі не пливе!

Чи, мо, наскочили на камінь?

Чи, мо, бензину вже не є?

Підводне царство з павуками

Нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.

Сміється Байда з далини:

– Що, доспівалися, нащадки?

Зіпхніться перше з мілини.

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —

після таких років такої самоти —

Овацію таку йому зробили друзі! —

І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони,

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо, знаєте... із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік.

"По вулицях ходять мертві"

* * *

По вулицях ходять мертві,

та їх не бачить ніхто.

Свічки їм не ставлять у церкві.

Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.

Ніхто не присвячує шпальт.

У місті не топчуть рясту,

у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.

Облом. Тарапата. Бедлам.

По вулицях ходять мертві.

Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.

Не їм мигтить світлофор.

Безсмертні душі безсонні,

над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті

каштанів і лип вікових, —

по місту блукають мертві,

які ще люблять живих.

"Погасли кострища стоянок"

* * *

Погасли кострища стоянок.

У землю пішли племена.

Забрали в холодні кургани

сокири, мечі й письмена.

Стьмяніли браслети і гребені,

розпались намиста разки,

що їх одягали древні

смагляві юні жінки.

І келихи срібні, і чаші,

що йшли по кругу колись,

покрилися порохом часу

і холодом тліну взялись...

Та, може, мені здалося —

а час не все переміг.

На чашах тепло збереглося

тих вуст, що торкалися їх.

І в пута тяжкі клинописні

закована з давніх-давен,

в степу оживає пісня

давно занімілих племен.«Мандрівки серця», 1961 р.

"Подаруй мені, доле, у вікнах березу"

* * *

Подаруй мені, доле, у вікнах березу.

Хай спочине душа в оберегах беріз.

Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,

не завдавши нікому ні смутку, ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось я мушу.

Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.

Тут не можна пройти, не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.

17.03.2010

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Поезія згубила камертон..."

* * *

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...