Чтение онлайн

Гомера нам в колиску принесли.

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали,

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва…

Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

З роману «Маруся Чурай»

"Отримала я ненаписаний лист"

* * *

Отримала я ненаписаний лист.

Торкнула той лист, як струну гітарист.

Я чую слова, де ні слова нема.

Я теж, як і ти, від любові німа.

Кохання — це мука. Кохання — це хист.

Кохання — це твій ненаписаний лист.

"Ох, не повчайте молодих"

* * *

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.

Кожне покоління відкоркує своє шампанське.

Кожне покоління вип’є свою чашу.

Але чому вони повинні пити ще й нашу?!

Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша.

"Очима ти сказав мені: люблю"

* * *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

"О як страшно і як назавжди"

* * *

О як страшно і як назавжди,

як навіки і на віки,

ані зойкнувши, ні сказавши,

йдуть на той світ наші батьки!

Ані зойкнувши, ні сказавши,

лиш напившися горя вщерть, —

як безвихідно, як назавжди

відпливають вони у смерть!

ПАМ'ЯТІ ПЕРШИХ РУМУНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ

Ввійшли у мистецтво з громом — aж досі в душах відлунює

Спалились, як на жертовнику, — не ждали собі нагород.

Створили для тебе мистецтво, вишневогуба Румуніє!

Умерли теж відповідно — у тюрмах і від сухот.

Давно це було, Румуніє, коли ти була під боярами,

і геній твоєї нації ходив іще в личаках,

коли на гірських пасовиськах мистецтво ячало флоярами

і скрипка — дитя печалі — ридала в твоїх руках.

І ситі масні ретрогради, такі між собою приязні,

як ті торгаші біблійні, що разом пропхалися в храм,

тримали твоє мистецтво, як горизонт на прив’язі,

писали якісь картини — картини, дешевші від рам.

І раптом — з'явились художники! Неждано так і так грізно.

Художники божою милістю, всім серцем своїм і нутром,

А що — визнання? Дрібниці. Воно приходить запізно,

коли вже нічого не треба, коли вже земля пером.

Вони прийшли, як відплата.

Веселі, бездомні й голодні.

Свою неприкаяну долю пили з найгіркіших чаш.

Картин їх за грубі мільйони музей не віддасть сьогодні.

Якби їм тоді хоч лея — купити кармін чи гуаш!

В країні тупої влади, в країні вина й оксамиту,

під свист і цькування невігласів, під вітру холодне виття,

за той проїзд в недозволене платили високе мито —

єдину від Бога власність — своє непрожите життя.

За той проїзд в недозволене, за віру свою, за вірність,

за те, що натхненим пензлем прославили свій народ!

Дивлюся на них і думаю: це що вже — закономірність,

щоб так умирали художники — у тюрмах і від сухот?!

ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

що десь сьогодні, вчора чи торік

умер проїздом, сивий і недужий,

якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,