Чтение онлайн

Але ж вони в майбутнє порожнем!

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

"Поезія — моя рентгенограма"

* * *

Поезія — моя рентгенограма

над пульсами, над ритмами і тембрами.

Туманності, химерності і плями —

якщо її дивитися у темряві.

Рентгенограму дивляться на світло —

на світло сонця і на світло совісті.

Тоді у ній і серце видно чітко,

і поля легеневого прозорості.

"Український календар 1967", Варшава, 1967

"Поетів ніколи не був мільйон..."

* * *

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

а Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купці,

сангвініки і холерики.

Були різночинці, лорди, ченці,

лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.

Блондином був чи брюнетом.

Героєм, співцем, мудрецем, диваком.

Але жоден поет не був непоетом.

"Поїдеш прямо - дорога вгору"

* * *

Поїдеш прямо — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

Ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір'я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір'я,

Ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

Це невідомо...

Це невідомо...

"Покремсали життя моє на частки"

* * *

Покремсали життя моє на частки,

на тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки —

у нетрі дум, під небо самоти.

У мовчазливу готику тополі,

в труда одухотворену грозу.

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

ПО-ЛИЦЮ-ДОЩ

Великий воїн знищених племен,

в Америці в минулому столітті,

мав найдщшіше із усіх імен,.

він мав, ім’я нечуване у світі;

По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!

Чи, не тому що в нетрях він, схищався

і від: дощу мабуть, не захищався —

По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!..

Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь,

не Зуб Мустанга, не Перо Орлине —

він мав ім’я сумне і старовинне,

його лице тверде було як мідь.

Він був високий, гордий і красивий,

із племені, котре не знало зради.

Тоді це плем’я називали «сіу»,

на мові злості щось близьке до «гади».

Він знав про це і не повів бровою

Горіли джунглі, вилягав бамбук.

Його вуста були тугі, як лук,

натягнутий дзвінкою тятивою.

І ті орлині пера на чолі,

той знак звитяг його над ворогами...

Але було вже рідної землі —

ото лиш та, що зараз під ногами.

А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.

Чужинські кроки б’ють у груди площ.

Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося,

По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ...

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п'ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога, —

Полтавський полк виходить на зорі!

Тай бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.

Усе як слід. За що себе вкорить?

…Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит…

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.