Лірникові думи
Шрифт:
VII
І зняв господь з себе ризу, І махнув направо- І, як маку, різних птахів Всюди залітало. Махнув вліво - і, на диво, Всюди гадь завилась. Розстелив на землю ризу - Звірина з'явилась. І пішов господь над море, ризу опускає- І в годині ціле море В рибі закипає. Так з'явились в білім світі Звірина і птахи, Різні гади, різні жаби, Риби й черепахи. Лиш медведі, свині, коні І кроти не були; Та ще боцяна не було, Скойки і камбули. І став господь над водою, Ризу убирає І із моря зсередини Рибу визиває. І сказав господь тій рибі Землю підпирати, Щоб земля на своїм місці Все могла стояти. І та риба держить землю; І як стрепенеться, І застогне земля наша, І вся затрясеться. VІІІ
Повернувся бог до неба, На престол сідає І всіх ангелів до себе З раю призиває. І злетілось перед бога Ангелів без ліку, І настало свято в бога, Перше з-перед віку. Триста тисяч пісні піли, А сімсот кадили, А тьма-тьмуща через небо Бога проносили. І горіло небо в славі, Тухнуло кадило, І все воїнство небесне Богові служило. Служба божая кінчалась, Бог благословляє І всіх ангелів до себе Ще раз призиває. І всі ангели злетілись, Богу помолились І святому його трону Низько поклонились. І махнув бог своїм слугам Правою рукою, І сказав їм: «Будьте, діти. Вічне ви зо мною. Де ви були, там поставлю Жити чоловіка. А Сатанаїл невдячний Проклят будь довіка!» І основи світовії Страшно задрожали. Но на небі тихо-тихо Ангели співали. IX
І співали, і скінчили Пісню ту святую. І бог каже їм принести Чашу золатую. І говорить: «Ви зберіться. Ангели святії, І стріпніте над ту чашу Крила золотії». І стріпнулись над ту чашу. Бог їх посилає На схід сонця в праву руку, Де роса спадає. Полетіли слуги божі,- I їх ясні крила Роса чиста, як діамант, В десені [4] покрила. І до бога прилетіли З чистою росою, І іще раз стрепенулись Над чашею тою. І зійшов бог з свого трону, І зачав місити. Замісив - і чоловіка З того став ліпити. Виліпив, зачав стругати. Дивне боже діло! І обстружки пригодились На грішнеє тіло. І дихнув господь на него,- І він відживився. Підняв очі свої к богу, Щиро помолився. І повів бог його всюди По небеснім краю, І заводить наостаток До самого раю. 4
– Десені - узори.
X
Серед раю йшла дорога Меж двома садами. Ту дорогу замикали Дві желізних брами. Їдна брама - на схід сонця В небо підіймалась. Друга вліво - на заході - В землю опускалась. При дорозі - два садочки, Що вбирають очі: Їден прямо на полудень, Другий к полуночі. І садок той, що к полудню, Річка вперезала, І місточок через річку Брамка замикала. А за річкою дерева Цвіли, відцвітали, І родили, й опадали, Знову зацвітали. В сім садочку на початку Ангели спасались; І спаслися, і на небо Вище підійнялись. Тут Адам і Єва їли Золотії груші. (І тепер туда відходять Праведнії душі). Да й у другім у садочку, Що на полуночі, Досита було усього, Чого серце хоче. Тілько пахнуло від него Не добром - бідою: Кругом него так і лилось Полум'я рікою. XI
І привів господь Адама, Ходить, походжає, І як жити він повинен - Його научає. Повернули в праву руку, Перейшли місточок: Відімкнулась перед ними Брамка у садочок. І в садочку бог зриває Грушку золотую, Дав Адаму половинку, А собі другую. І промовив: «З сего часу Я буду з тобою, Як сії дві половинки Були меж собою». Да і вийшли з того саду, Пішли до другого; Розділилось на дві часті Полум'я пред богом. Походили й там доволі. То був сад ще кращий; Но хто тілько їв із него, Був навік пропащий. І сказав господь Адаму, Щоб остерігався, І Адам в тім перед богом Клятвою заклявся. І по клятві розійшлися. Бог пішов до неба, А Адам пішов шукати, Чого серцю треба. XII
І ходив Адам по раю, Всюди находився І в шовковії травиці Спати положився. Сонце в захід закотилось, Спить і не блищиться, І заснуло все навколо - Адаму не спиться! Йому душно; йде до річки, На берег сідає, Схилив голову на руку І думу гадає. І просидів так до ранку, День зазолотився. Адам сидить коло річки, Аж бог появився. «Що, Адаме, так сумуєш?– Каже бог до него.- Чого тобі недостало Ще до того всего?», Адам глянув, поклонився І говорить: «Боже! Що йно тілько ти содіяв. Все то мені гоже. Но я тужу, і сумую, І в раю журюся: Я їден тут як той палець, Де не повернуся».
XIII
«Не журися!– бог говорить,- Будеш друга мати: Взавтра вийди до схід сонця Руки умивати. Вмочи в росу малий палець І тріпни рукою, Лиш павідворіт не тріпай, А перед собою». І з сим словом віддалився, А Адам став ждати, Коли час йому наступить Руки умивати. І от нічка проминула, Ранок наступає, І він, бідний, чи забувся, Чи бог його зщає: Як помочив усі пальці Ранньою росою. Так навідворіт і тріпнув Цілою рукою! І з'явилось п'ять чортяків. Адам - утікати. А вони давай всі разом Пазури мачати. І мачають, і махають Обома руками,- Другі родяться чортяки, Роблять теє ж саме. І робота не кінчалась, І роси ставало,- І намножилось чортяків - Аж небо тріщало!
XIV
Аж з'явився бог до раю. І все затихає. І усіх чортів із раю В бездну виганяє. І чорти, як тая хмара, 3 неба полетіли І, де бога спом'янули, - Там вони і сіли; Хто на небі, хто під небом, А хто над водою; Много на землі осталось. Много під земльою. Но хоть зразу з переляку Бога споминали, Та потому всі до змія Як їден пристали. І тепер чорти на світі Лихо виробляють: Домовії всіх у хаті До гріха склоняють. Лісовії й польовії Водять бог де знає; Водяний до ніг частенько Камінці чіпляє. А хто вішатися хоче - Тому помагають Ті чортяки, що в повітрі Над землей літають. XV
Піднебеснії чортяки Бога не бояться І, як в хмарі господь ходить, З господом дражняться. Господь на них і пускає Громовії стріли; І стріла їх скрізь находить, Де б вони не сіли. Часом мухою чорт стане, Налетить на кого, Грім тут чорта забиває Й чоловіка того. (Не впевняю, чи то правда, Но говорять люде, Кого грім лиш забиває, Той безгрішний буде). А як в небі загоряться Свічі восковії, Ті чортяки, що на небі, Світять смолянії. Тоді ангели там ходять Свічі відіймають І на землю їх з чортами З неба іскидають. І не раз в ясненьку нічку Видно, як спадає. І де впаде - там смолою Травка запливає. XVI
І говорить бог Адаму: «Сину мій, Адаме! Нащось тріпав позад себе Мокрими руками !? ОЙ! від сего стережися, Поки будеш жити. Да і дітям своїм теє Закажи робити!» (І тепер то пам'ятають Всі хрещені люде, Да і послі мир хрещений Пам'ятати буде). Знав то господь милосердний, Що Адаму гоже, Знав він добре, що для серця Жінка лиш поможе. І в минуті сон на него Господь насилає, І над сонним чоловіком Думоньку гадає. І гадає, і не знає, Звідки що почати: «З голови возьму,- подумав,- Буде за лоб брати; Возьму руку - жінка мужу Ввік не дасть покою; Возьму ногу - но муж буде В неї під п'ятою. Тра, щоб жінка чоловіка Лиш могла кохати». І роздумав - і ребро став Лівеє ламати. XVII
І в минуті з ребра того Жінка із'явилась. Поглянула на Адама, Збоку положилась. І іде господь до неба, Їх благославляє, А тим часом із Адамом Єва засипає. І Адаму сниться, сниться, І все так миленько, І обняв рукою Єву, І здихнув легенько . І здихнув - і пробудився ... Милая годинаї Коло него, як калина, Сонная дівчина. Билось мило його серце, Душа веселилась, Тут і Єва потягнулась, В чарах пробудилась. І обоє меж собою Щиро поглянули, Поглянули, обійнялись, І за все забули. І пройшла для них минута Першого кохання - І приніс Адам для Єви Яблук на снідання. І поснідали обоє, І пішли вздовж раю, І їм сонечко спочило У самого краю. І обоє разом стали, Богу помолились, І під деревом крислатим Спати положились. Поделиться с друзьями: