Лірникові думи
Шрифт:
VII
Три і штири проминуло, П'ятий наступає, Соломон жиє на світі Да й, не умирає. В, літ п'ятнадцять і шістнадцять Виріс він, на диво. Хто поглянув, то сказав би- Двадцять літ пробило. І згадав він свою неньку, Шо хотіла вбити. І задумав, чим не було б, Неньці відплатити. Лиш Давид їдного часу Виїхав з столиці,- Взяв товару штири вози, Іде до цариці. Приїжджає під ворота, Коні випрягає, Лиш виходить і цариця, Купчика вітає. Роздивилася товари: Всі до сподобання. Да й сам купчик молоденький Здався б до кохання. «Що ти хочеш за товари?» - Цариця питає. «Тілько дівчину на нічку»,- Купчик відвічає. І цариця попросила Сутки почекати. А тим часом йому стала Дівку добирати. VІІІ
От настала ніч темненька. Постіль застелили І на постіль на пухову Купчика вложили. Йде дівчина, як калина, Серце страшно б'ється: Хто то знає, що там буде? Що там доведеться? А купець лиш тілько глянув - Каже: «Не годиться!» Да і просить, щоб прислала Другую цариця. Входить друга, як та ружа, Серце обкипає: Хто там знає, що там буде, Що її чекає! Но купець собі байдуже: Не пускає спати, А в цариці таки просить, Щоби дівку дати. Щой не слала лиш цариця, Все то не годиться. На остаток - що робити? Йде сама цариця. Йде цариця, чепуриться, Б'ються мило груди: Вона знає, що чекає, Що там з нею буде. Лиш приходить - гарний купчик Став до себе звати. І цариця коло него Положилась спати. ІX
Положилася цариця Без жадного фуку, І купець підняв над нею Свою праву руку. І підняв він свою руку, Положив на груди І промовив: «Ой, колись-то Грав я в сії дуди». Потім знову синок каже До рідної мами: «Ой, колись-то я виходив Через сії брами!» Но цариця того всього Та й не розважає; Чи зшаліла, чи заснула, Чи бог її знає! От цариця захропіла, Соломон піднявся, Зібрав все своє, що було, І приладнувався. І цариця не проспиться, Спить і тяжко дише. А купець на стінах всюди Діамантом пише: «Коли мати з сином спала, Голова жіноча- Видить бог і видять люде - Не варт жмені клоччя!- Написав він і поіхав, Куди - сам лиш знає. Аж тут рано, до схід сонця, Давид приїжджає. X
Спить- цариця, не проспиться. Давид походжає, Походжає, поглядає І письмо читає: «Коли мати з сином спала, Голова жіноча - Видить бог і видять люде - Не варт жмені клоччя!» І забились його жили, І ожили кості: - Давид зразу догадався, Хто приходив в гості. Догадався, що ще в світі Соломон гуляє. І як сина відпитати - Думоньку гадає. «Га!– подумав,- зроблю плуга, Плуга золотого. Може, плугом відпитаю Соломона свого!» І зібрав він своє злото, Казав збити, злити І із того злота всього Цілий плуг зробити. І зібралися цигане, Золото- стопили І, на диво всьому світу, З него плуг зробили. І послав Давид по світі Той плужок возити, І питати, і писати, Як будуть цінити.
XI
І цінили того плуга, І ціну писали: Скрізь від тисячі червоних Менше не давали. От додому повертають,- Видять: під горою Парубок якийсь обдертий Ходить з чередою. І ходить він з чередою, Чорний хліб жвакає І череду на дорогу З поля виганяє. Слуги й того не минули: - Зачали просити Подивитись на їх плуга, Ціну йому збити. І прийшов він. Зачинає, Плуга оглядати. «Да, плуг гарний, - промовляє,- Нічого казати. І чересло, і полиця, І леміш хороший. Кого злидні їдять три дні, Дав би купу грошей. І як дощики, на щастя, В маю перепадуть, Тогді плуг йому придасться, Й гроші не пропадуть. А не будь дощу ні разу- Він не варт нічого: І не тілько хліба сего - Сухарця цвілого!» Записали й се ті люде На папері свому І поїхали, сердиті, До самого дому. XII
І приїхали додому. Став Давид питати: «Що там, люде, в білім світі Про мій плуг чувати?» Слуги низько поклонились, Стали говорити: «Даруй боже тобі, царю, Многі літа жити! Ісходили ми всю землю, Скрізь людей питали,- Скрізь від тисячі червоних Менше не давали. Лиш пастух їдей поганий З пантелику збився: Не цінив він твого плуга, Тілько з него кпився. Оцінив лиш на дві копи І сказав до того, Що, як в маю дощ не буде, Він не варт нічого!» «Ой самі ви,- Давид каже,- 3 пантелику збились, Да і тії разом з вами, Що в ціну гонились. З вас усіх пастух убогий Єсть найрозумніший. І пастух той - видно діло - Син мій наймудріший. Беріть, люде, коні в стайні, Каждий вороного, Поїжджайте, доганяйте Соломона мого!..» І зачали люди всюди Їздити, питати. Лиш да ремне - в чистім полі Вітру не піймати! XIІІ
І Давид-цар зажурився, Став думу гадати, Як би свого Соломона В світі відпитати. «Га!– подумав,- видам баль я, І зійдуться люде. Межи ними непремінно Соломон мін буде!» А в Давида - треба знати - Все робилось живо: Загадав лиш,- і вродився В него баль на диво. Трублять труби, ідуть люди, Сіли за столами. І дубові столи гнуться, Гнуться під мисками. І миски всі срібні були, Тарілки із злота. Гостям тілько із ложкамі Кепськая робота: На два локті кажда ложка, Як тут скажеш брати? За кінець возьмеш рукою - Губі не дістати. Ближче возьмеш - друге горе, Бо, як набираєш, Держаком сусіду свому Очі вибираєш. І задумалися гості, Страва застигає; Душа рада б попоїсти, Та пуття не знає.
XІV
І Давид думу гадає: «Гостей в мене много, Но нема ще межи ними Соломона мого. Де ж ти, сину Соломоне? Де ж ти так довгенько?»,- І поглянув кругом себе, І здихнув тяженько. І прийшла сама цариця З панею їдною, Царя взяли попід руки, Повели з собою. Тут в минуті, ніби з неба, Соломон напався: «Чом не істе, добрі люде?» - Живо запитався. «Чи ж не видиш, яка ложка?- Стали бормотати, - Возьмеш страви,- очі видать, Губі не дістати!» А він живо людям каже: «Ціхо! угамуйтесь! Ложки - в руки! і, як діти, Через стіл годуйтесь!» «О, спасибі тобі, хлопче!» - Люде закричали, Ложки в руки і на чудо Балювати стали. Давид входить, догадався, Сина скрізь шукає. А син, бог лиш тілько знає, Де вже опирає! XV
Вже двадцята Соломону Осінь наступає. Соломон сидить над морем, Думоньку гадає: «Віють вітри, віють буйні. Страшно хвилі б'ються; Тяжко, тяжко мому серцю. Що аж сльози ллються. Наймудріший я на світі,- Що ж мені із того? Як приблудний ходжу, блуджу Коло дому свого! Ходжу, блуджу коло дому І рідні не бачу. Тілько неньку проклинаю, Тілько долю плачу. Нене ж моя, рідна нене! Що ж ти починила? Нащо мене Соломоном На світ породила? Нащо мене Соломоном На світ породила - Нащо мене сиротою По світі пустила? І пустила, і від батька Сина відганяєш, Нене ж моя, злая нене, Чом не умираєш?» XVI
Почорніло синє море, Сонечко згасає, І на небі чорна хмара Каменем звисає. Як склепіння гробовеє, Небо сумне стало, І, як гроби, з себе, море Хвилі підіймало. І по світі білім тихо, Тілько ворон кряче, Тілько вітер повіває І жалібно плаче. Вдруг півнеба загорілось, Запалахкотіло ... І, як оком промигнути, Страшно загриміло. Загриміло, загуділо, Земля затряслася, І по небі громовая Стрілка пронеслася. Бах на землю! Стало тихо. Небо замовчало. Лиш дрібненькими сльозами Землю устеляло. Плаче небо й перестало, Небу легше стало; Чорні хмари розійшлися; Сонце засіяло. Любо, мило в білім світі, Пташечки співають. В полі люде хліб збирають В морі риби грають. Любо, мило в білім світі, На душі миленько. Лиш їдному Соломону Сумно та тяженько. XVII
І сидить він під скалою, І сидить, і плаче. Аж тут ворон чорнокрилий Понад морем кряче: «Ой, літав я кажду нічку Помежи горами, Кажду нічку доглядав я Соломона мами. Ой, коли ж ти, злая ненько. Будеш умирати? Ой, коли ж я над тобою Сяду балювати? І літав я надаремне, І не маю жалю: Серед тучі, серед грому Я дождався балю. Общипав я твоє тіло Виссав твої жили,- Нащо ж серце твоє чорне Громи розкришили! ..» І літав він понад море, Просив моря пити: Тяжко стало після балю Ворона палити. I зачав він воду пити, Пив і не напився І без духу в синє море 3 берега звалився. А Соломон розважає, Сльози утирає І до батька, до Давида, Весело вертає. Поделиться с друзьями: