Лірникові думи
Шрифт:
XVIIІ
Давид плакав у палацу, Тяженько журився. Аж тут раптом перед него Соломон з'явився. «Здоров, батьку мій Давиде! Ой, як ся ж ти маєш? Чи за неньку, чи за сина Сльози проливаєш?» І упав йому у ноги, Низько поклонився,- I, як сонечко на небі, Цар розвеселився. «Здоров, сину Соломоне, Рідная дитино! Де ти був до сего часу? Сядь-но, розкажи-но!» І Соломон сів із батьком. Все став говорити: Як-то його рідна ненька Думала згубити; Як він смерті відкупився Від рідної мами; Як потому став він жити Чужими літами. Розказав він все Давиду. Давид розридався: «Слава богу, Соломоне, Що хоть ти остався! Я старий; уже не можу, Будеш помагати, А як смерть пошле мні господь, Будеш царювати!» XІX
І почули зараз люде, Да і світ дочувся, Що Соломон - у Давида, Що він повернувся. І зібрались до Давида Царі і цариці, Мужі, хлопці і дівчата, Й гарні молодиці. Давид видав баль на диво, Гості їли, пили, Напослідок Соломона Видіти просили. І явився син Давидів, Лиш не в кармазині: В простих чоботях пасових, В простії свитині. І говорить: «Добрі люде! З розумом судіте: Як що шиєте, то перше Гудза зав'яжіте!» Тілько всього було й мови, Всякий розважає, Як, куди і против чого Соломон стріляє. Розважали і гадали, Сили не добились, Поклонилися Давиду, Сину поклонились. І поїхали додому, Стали розважати: Що б то було, як він каже, «Гудза зав'язати»? XX
Якось живо після балю Цар Давид скончався, І Соломон сів на троні, І коронувався. Сів на троні й зачинає Думоньку гадати: Як би небо розгадати, Море згрунтувати. Соломону треба було Тілько захотіти. Захотів лиш,- і на крузі В небо став летіти. І летів він, і чи довго - Бог то святий знає. Наостаток аж під самі Хмари підлітає. В хмаpax густо, круг оперся Нічого діяти! І зачав він помаленьку Хмари розгортати. Розгортає чорні хмари, Круг свій підіймає, Аж по самій середині Голуба стрічає. «Здоров, мудрий Соломоне! Де ж ти так спішишся? Не ізміряєш ти неба, Даром не трудися. Може ще як ти на милю Хмарою проб'єшся. Но як дальше йти захочеш, Там і останешся. Повертайся ж ти додому Та пантруй усюди: Під тобою синє поле І п'ятно лиш буде. І п'ятно - то земля наша, Синє поле - море! ..» І вернувся він із неба, Мале йому горе. XXI
«Га, не міряв же я неба,- Став він промовляти,- Ану, стану ланцюгами Море грунтувати!» Ізробив він шкляну хату, Ланцюги чіпляє І із нею кораблями В море виїжджає. І на самій середині Увійшов до хати, І казав себе помалу В море опускати. І от в море щораз глибше Соломон спускався, І що море в собі має- Все то роздивлявся. Опускався ... ба вже й мало Ланцюга бог має, Аж тут рак до него лізе І його вітає:- «Здоров, царю Соломоне! З моря підіймайся: Дно побачити морськеє Ти не сподівайся. Двадцять літ жию я в морі І донизу йду я, Но дна моря не дістати, Поки не умру я. Може, ти і дна достанеш, Як ланцюг урветься, Но вже світу повидати Більше не прийдеться!.» І не зміряв він і моря, Як не зміряв неба, І пізнав він, що тих річів Міряти не треба. XXII
Но не так-то швидко, люде, Теє все робилось, Як писалось на папері, Як нам говорилось. Соломон прийшов до себе Да і нагадався, Що йому на світі жити Тілько рік остався. А тут він іще давненько Мав то на предміті, Що безсмертна гора їдна Єсть на білім світі. Що до неї лиш достатись - Вічне можна жити. Давай туди доставатись - Нічого робити! Узяв хліба, узяв солі, Помолився богу. Вийшов тихо із палацу І пішов в дорогу. І іде він, а бог з неба Тілько поглядає: «Соломоне. Соломоне!– Стиха промовляє,- Хоть крутися, не вертися, Нічого діяти: Видно діло, годі жити, Треба умирати. Хоть крутися, не вертися, Смерть перед тобою, Ти якраз зійдешся з нею Під горою тою».
XXIІІ
Де стоїть гора безсмертна - Колись люде знали, Лиш тепер - нещастя наше - Всі позабували. На горі тій жили люде І не умирали. Били камінь під горою, Хмари будували. І явився до них господь, Каже все лишити і, як тілько можна скоро, Домовину збити. Каже збити домовину Да і гріб копати: «Скоро син сюда Давидів Прийде умирати!» І пішли всі, дошки пилять, Тешуть і рубають, Незабавом під скалою Й яму начинають. Аж приходить син Давидів, Сумно поглядає: «Що то, люде, з того буде?» - Він людей питає. «Єсть на світі цар премудрий,- Став їден казати.– Він зоветься Соломоном І іде вмирати. І ми робим домовину, Да і гріб копаєм, А який він, коли прийде,- Ми й самі не знаєм!»
XXІV
От тобі й гора безсмертна! Думав вічне жити, Аж приходиться на нії Голову зложити. Що Ж робити? ЯК зложити, Не буду втікати! Мудрий вміє в світі жити, Вміє і вмирати. «А чи маєте ви міру?» - Соломон питає. «А бог її святий має»,- Хтось відповідає. «Соломон із мене ростом,- Беріть з мене міру!» І узяли з него міру На чистую віру. Зняли міру і по нїї Домовину збили, А по тії домовині Й яму припустили. Припустили і скінчили, «Почекайте, люде! Ану, ваша домовина Чи до міри буде?» «Ану, справдії - кажуть люде,- Ляж у домовину. Чи якраз вона пристане Давидову сину?» І пристала домовина, Ніби вона сама. «Ану, в яму опустіте: Чи пристане яма?» Опустили його в яму: «Ну, спасибі, люде, Засипайте Соломона, Другого не буде!» (5-7 листопада 1856 р.)
5. БОГ НА ЗЕМЛІ
І
Перед тим, як мав на землю Господь появитись, Було гірко в світі жити, Гірко І родитись. Все в нім було зопсувалось, Попереверталось, І будівля світовеє Мало що трималось. Ріки в море поспливали,- Нікому спинити!.. І нічого було істи, І нічого пити. Надаремне бідні люде Плугом землю рили, Надаремне гірким потом І слізьми росили. Земля все була як камінь, Хліба не родила І від вітру, як дорога, Порохом пилила. Да і люде - сказать правду, Пуття мало мали: Божих свят не шанували, Посту не тримали .. Багатії гайнували, Обдирали бідних, Не раз руки підіймали Ріднії на рідних. А найбільше лихо було, Що смерть свою знали: І всі пили і гуляли, За дітей не дбали. І не було пуття в світі!.. Все в нім зопсувалось. Вже й будівля світовеє Страшно хилиталось. II
Видить господь, видить творець, Що мир погибає,"- Архангела Гавриїла [13] З неба посилає. Посилає в Назарету [14] До діви Марії- [15] Передати її з неба Вісті дорогії. Передати її вісті, Що бог з неба сходить І що бога, як дитину, Свята діва родить ... І явився ангел божий До діви Марії, І Марія з того часу Стала у надії. І не сміла свята діва Людям показатись, І не сміла і зачала Від людей ховатись. І от господа повести Врем'я наступає, І до міста Віфлеєми [16] Діва поспішає. І там в місті Віфлеємі В опівнічну пору Породила вона сина, Як ясную зорю. Породила бога в шопі, В яслах положила І з морозу чи зі встиду Сіном притрусила. 13
– тобто чоловік божий, один із семи архангелів, який, за біблійною легендою, провістив народження Ісуса Христа.
14
– невелике місто в Галілеї (одна з трьох областей, на які поділялась Палестина в часи римлян), де, за переказами, провів дитинство Ісус Христос.
15
– (староєврейське Маріам - гарна, прекрасна) - в християнстві богородиця, божа матір.
16
– Віфлієм (нині Бейт-Лахм) - невелике місто поблизу Єрусалима (Іорданія), де, за християнськими легендами, народився міфічний Ісус Христос.
III
І приходить кінь до ясел, І став сіно брати. І зачав він Христа-бога В яслах розкривати. І побачив віл нужденний, І коня зганяє. І став, дихає над богом, Бога зогріває .. І говорить свята діва Доброму волові: «Будеш же ти ситий вбога. Мати хліб готовий. А ти, коню, будеш їсти, Їсти не покинеш, Доки сам ти коло їдла Лопнеш та не згицеш ...» З того часу віл пасеться, А прийде додому - Він завсігди божу жуйку Має в роті свому. А кїнь їсть і все голоден, Кілько хто не кине; І як буде - не покине, Поки сам не згине! .. А тим часом радість стала, Яка не бувала, Над вертепом зоря ясна Світло засіяла. І над небом і землею Ангели літають, «Слава богу і мир людям»,- Весело співають. ІV
Серед поля на степові Пастухи стояли І у буді в опівночі Думоньку гадали. Вдруг зірниця загорілась, Світить дуже ясно, Над шопою заблищалось. Ніби сонце красно. Вийшли з буди і зачали Диво розглядати, Аж злітає ангел з неба І зачав казати. Що в вертепі бог родився, З діви воплотився, Як дитина, пеленами Бідно уповився. І зачали пастухи ті Думоньку гадати, Як тут богу поклонитись І чим дарувати? .. І вибрали ягня гарне, Щиро помолились І приходять до вертепу, Богу поклонились. Поклонились вони богу, Подарунок дали І з душею, щирим серцем Богові сказали: «Прийми, боже неба, землю! Нашу, чисту віру. Нехай тобі наша віра Буде за офіру!» Поделиться с друзьями: