Лірникові думи
Шрифт:
XVIII
Спить Адам, но змій лукавий Сну чогось не має І до себе на пораду Всіх чортів скликає. І злетілися чортяки, Бездну всю зайняли, І, як слуги перед паном, Перед змієм стали. І говорить їм лукавий: «Діти мої, діти! Полетіть мені до раю, Вісті принесіте. Чогось скучно мені стало, Нічого робити,- Тра щось думати, гадати. Щоб людей згубити!» І сто тисяч підійнялось, З бездни полетіло, Полетіло, понеслося, Де сонечко сіло. І в годині повернулись, Змію розказали, Що у раю край дороги Адам з Євой спали. І піднявся змій лукавий, Зо всіма простився, І ще до світу, до рання, У раю з'явився. І звинувся - й перескочив Річку вогневую, І в садочку обвинувся На яблуньку злую. XIX
Сонце встало, засіяло, Єва пробудилась, Пішла, стала під-рікою, Як годиться, вмилась. Вмилась, перейшла місточок, Вийшла на дорогу І ходила меж садами, І молилась богу. І поглянула наліво, Де вогонь палився: Цілий сад там в золотії Яблучка облився. Стала думати-гадати, Як би їх достати,- Коли слухає: до неї Хтось почав казати: «Не журися, молодице! Хто устане зрання, Тому з саду можна дати Яблук на снідання!» І до неї пара яблук Золотих скотилась.- Єва взяла, скуштувала - Ніби похмелилась. Тут і муж десь показався, З нею поділився. Розжували і ковтають, Аж бог появився. Ніщо діяти! ковтати! Єві теє вдалось. А Адаму в самім горлі Яблуко осталось. І про теє, що осталось, Люде добре знають, Бо всі мають знак на горлі, Лиш жінки не мають. XX
Согрішив Адам невинний, Єва согрішила, Но всему змія виною: Змія підкусила. І вона ще була в раю, Як господь з'явився, І на нюю, на лукаву, Перший гнів ізлився. Кругом саду із канави Полум'я піднялось, Підійнялось і, як море, По саду розлялось. І зайнявся сад нещасний, І не угасає, І вогонь, той мир хрещений Пеклом називає ... Там навік змія палиться І палитись буде, І із нею всі чортяки І грішнії люде. Незабаром відімкнулась І північна брама, І промовив бог до Єви - Єви і Адама: «А ви, люде, не хотіли В раю шануватись: Тепер мусите сльозами Хліба дороблятись». І дає господь насіння, Заступ, дві лопати, І зачав Адама й Єву З раю виганяти. Вийшли з раю бідні люде І сльозами вмились: Вони чули, як за ними Брами зачинились. XXI
Виміняв за шило швайку! Нічого діяти,- Давай заступ і лопату, Треба працювати! І працює, і горює Адам серед поля, Та не просить, щоби в поміч Стала божа воля. А диявол тому й радий: Що Адам скопає- То він за ніч вверх травою Поперевертає. І працює, і горює, А все зиску мало. Далі видить: кепське діло! Силоньки не стало. Болять крижі, болять руки, Голова не може,- I сказав він, іздихнувши: «Поможи мні, боже!» І поміг господь небесний Поле іскопати. І узяв Адам насіння, І став засівати. І засіяв, і волочить, Із-під шкури пнеться. А чорт ззаду на бороні Сидить та сміється. Аж тихенько з обротею Ангел появився: Схватив чорта - і в минуті З него кінь зробився. І запріг Адам коняку, І став волочити, І за роміч за велику Господа хвалити. XXII
От уже Адам із Євой Кілька літ прожили, Позабули свої жалі, Землю полюбили. А тим часом дав бог діти, Сини хліб збирали, Дочки вдома коло мами Шили, вишивали, Тілько жити, поживати Та богу молитись. Аж тут раптом на Адама Тра біді звалитись! Була осінь, і зачали Дощики спадати, І поїхали два сина Сіно забирати. І зачали меж собою Очередуватись; Кому сіно подавати, А кому остатись. І сварилися, і бились, Далі вила взяли І в півночі помеж очі Вилами совали. І брат брата взяв на вила... Ллється кров рікою! І господь підняв їх внебо Правою рукою. І місяцем стали браття, І пішли по небу, І ще досі в небі світять Людям на потребу. І тепер на місяць гляньте: (Дивна божа сила!) На нім видно як два брати Взялися за вила. ХХІІІ
Гірко було для Адама, Що сини пропали. І довгенько Адам з Євой Плакали, ридали. І ридали, й переслали: Тра було забути, Бо вмерлого, як-то кажуть, З гробу не вернути. І забули свої жалі, І весело жили, Працювали, їли, пили, Господа хвалили. І розжився наш прапрадід, Вмирати байдуже, І говорить: «Не умру Я, Бо я сильний дуже!» А бог з неба йому каже: «Сину, не хвалися! Хоч ти сильний, а зі смерті Ти даремне кпишся. Надійде година злая: Руки заболіють, Голова вся розійдеться, Ноги обімліють. Пожовтіють твої кості, Помертвіють жили, І тогді ти, як дитина, Будеш край могили». Трудно було віру дати: Сила бушувала. Но от раптом годинонька Чорная настала. ХХІV
Заболіло всеньке тіло, Ноги защеміли, Засушило його кості, Жили оніміли. Голова вся розійшлася, І смерть наступає. Адам видить, що не жарти,- Сина закликає. І чуть дихає й говорить: «Сине, вірний сине! Піди; сину, на край світу, Вийди в небо синє. І скажи там слугам божим, Котрі коло раю, Oj слабий я, на постелі, Що я умираю. Попроси їх з того раю Що-небудь подати. ОЙ мій сину! то-то гірко, Гірко умирати». І заплакав наш прапрадід. Сльози проливає І в далекую дорогу Сина посилає. І враз з батьком син заплакав, Помолився богу, Поклонився батьку й неньці І пішов в дорогу. І Адаму ніби легше: Він надію має, Що достануть йому з раю, Чого він бажає. ХХV
А синок пішов Адамів, Куди вели очі, І приходить на край світу Близько полуночі. І злипалось ясне небо З темною земльою, А за небом спочивало Сонце над водою. І говорить він до сонця: «Сонце, боже сонце! Покажи ти мені, сонце, До раю віконце!» Показало йому, сонце То віконце скраю, І проліз синок Адамів, І пішов до раю. І приходить він до раю: Брами під замками, Коло брами херувими З гострими мечами. І говорить син Адамів: «Ангели святії! Поступіться, відімкніте Брами віковіі. І що-небудь з раю дайте: Батько умирає!» А їден із херувимів Йому одвічає: «Раді б ми, Адамів сину, Брами відчинити. Да ключі не в нас, а в бога - Нічого чинити. Їднаково для Адама: А віддам, що маю!..» - І дав прут, що бог Адама Виганяв із раю. XXVI
Повернувся син додому: Вся сім'я встрічає, А Адам посеред хати Дух свій іспускає. І кивнув на свого сина, І став говорити, Щоб йому із того прута Обручі зробити. І на троє прут розтяли, Обручі зробили І на голову Адаму Міцно наложили. І, говорять, перестало Голову ломити. Но даремне наш прапрадід Думав вічне жити. Надаремне й син таскався В далеку дорогу: Ще до рання Адам бідний Віддав душу богу. І зібрались його діти, Правнуки і внуки, І зробили домовину, Підняли на руки. І понесли, поховали, В землю закопали, І на першії могилі Гірко заридали. Заридали і могилу Слізьми оросили. І ті обручі з могили Паростки пустили. І з тих паростків потому, Де Адам і Єва, Стали кипарис, кедрина, Й триблаженне древо. [5] 5
– легендарне дерево, що мало подобу хреста; за легендою, на нім було розп’ято Ісуса Христа.
(19-22 серпня 1856 р.)
2. ВЕЛЕТНІ
І
Були люде - великани, В півверстви шагали І руками мало-мало Неба не сягали. Ніпочому для них були Гори і долини; Ліси гнулись під ногами, Як тонкі билини. І згордили сильні люде Із своєї сили, Загордили і гріхами Бога прогнівили. Рано богу не молились, Посту не тримали, Їли, пили і гуляли, Свят не шанува. Стали баби чарувати, Дочок научати, Батьки волю синам дали Пити і гуляти. І піднялись син на батька, А дочка на неньку; Брат з сестрою проводжали Ніченьку темненьку. Кров, як воду, проливали, Різали, вбивали І гріхами все тяжкими Землю укривали. ІІ
І збудили гріхи в небі Господа святого, І поглянув господь сильний З неба високого. І поглянув - і задумав Цілий світ згубити, Тілько Ной [6] зачав безгрішний Господа молити: «Не губи їх, сильний боже. Може, обратяться: Нехай тілько перед ними Чуда появляться!» І послухав господь Ноя: Кару відкладає І на небі ясне сонце Кров'ю обливає. І в полудень ясне небо Страшно потемніло, І, як шибка серед неба, Сонце червоніло; І стемніла земля ціла, Стала, як могила, І стадами меж хатами Звірина бродила. І говорить Ной правдивий: «Кайтесь; сильні люде! Сонце гасне, звірі бродять,- Кінець світу буде!» Но даремнеї грішні люде Того не вважають: П'ють, гуляють, розбивають, Бога прогнівляють. 6
– міфічний біблійний «патріарх». За біблійною легендою, єдиний з своєю сім’єю врятувався в ковчезі під час «всесвітнього потопу» і став родоначальником нового людського роду. Цю легенду запозичено з давньовавілонського епосу про Гільгамеша.
Поделиться с друзьями: