Лірникові думи
Шрифт:
III
Затрубили рано труби,- Голос розіллявся; І до ранку до другого Весь народ зібрався. І повів їх купець дальній Меж високі гори, І в минуті стали гори, Як золоте море. «Беріть, люде!– купець каже Доки вволю буде!» І зачали злото брати Давидові люде. Брали, брали і ховали, Далі перестали. «Годі з нас! ми всі довальні!» Разом закричали. Закричали й розійшлися, Звідки хто узявся. І з Давидом меж горами Лиш купець остався. «А що, царю!
– купець каже. Не програєсь, може?» Но Давид йому говорить: «Не спіши, небоже! Чия хата, того й правда. А не дам нічого. Та ще дякуй, як тебе я Випущу живого!» «Твоя правда, ясний царю. Все ж таки годиться Нам з тобою, ясний царю, У людей судиться. Живі люде не розсудять- До вмерлих підемо: Там в півночі на могилах Правду ми найдемо».
IV
Наступає тиха нічка, Світять ясні зорі, І в тумани, як в намітку, Завинулись гори. От і місяць із-за моря Череп підіймає І на цвинтар під горою Сумно поглядає. Було пусто меж гробами, Вмерці міцно спали, Лиш купець дивний з Давидом Через них ступали. І приходять в середину Цвинтаря старого, І зачав купець будити Каждого вмерлого. І говорить: «Встаньте, люде! Встаньте, божі діти! І мене з царем Давидом Вірно розсудіте». І розкрились старі гроби, Вмерці повставали, Вмерці встали, в ноги впали І купцю сказали: «Боже вічний, боже дивний. Праведний ти боже! Хто тебе, правдивий боже. Осудити може?! Не тебе нам, але нас ти Будеш всіх судити, Як захочеш кості наші З гробу воскресити». І пізнав цар, з ким судився. Богу поклонився, І відтоді зачав жити, Мов переродився. V
Замовчали у Давида Скрипка і цимбали, І в палацах тілько гуслі Набожно бриньчали. І зачав Давид на гуслях Пісні вигравати, І в тих піснях силу божу Дивну вихваляти. А часами, як прийшлося, Грав і не святую, І списував тії піснін В книжку у їдную. І убралась книга в пісні, Ніби небо в зорі, І розрізав Давид книжку, І кидає в море. Їдні листи утопали, Другі випливали, І котрі лиш випливали - Ангели збирали. І зібрали, богу дали, Став господь читати, Прочитав - і нам, хрещеним, Казав передати. І тепер у каждій церкві Пісні ті знайдуться І ті пісні цар Давида Псавтирою звуться. VI
І говорить бог і господь: «Царю і пророче! Проси в мене, мій пророче, Чого серце хоче». А в Давида, слава богу Вволю було всього, Були й дочки, лиш не було Сина ні їдного. І зачав Давид молитись Господа благати І просити його щиро, Щоб три сина мати. Щоб їден син був найкращий, Другий - наисильніший, А щоб третій син у него Був найрозумніший. І вислухав бог Давида З небесного трона І дав Йосипа, [9] Самсона [10] Да й ще Соломона. [11] І Іосип був найкращий, Самсон - найсильніший, Соломон, його- мізинець Був найрозумніший. І найстарший син Іосип Завідував снами. І тепер іще остався Звичай межи нами, Що як тілько коли-небудь Сни страшнії маєм, Пробудившись, не встаючи, Тричі примовляєм: «Що приснилось, то приснилось, Нехай святий Йосип Розтолкує й на все добре 3 злого переносить». 9
– один із синів царя Давида.
10
– (староєврейське - Шимшон) - давньоєврейський міфічний герой, син царя Давида. За біблійною легендою, мав надзвичайну фізичну силу.
11
– (давньоєврейське - Шеломо; близько 976-935 до н. е.) - цар Ізраїльсько-Іудейської держави (близько 960-935 до н. е.). Син царя Давида. За традицією, йому приписують ряд творів, що входять до Біблії: «Книга притч», «Книга премудрості», цикл любовно-весільних пісень («Пісня пісень») та ін. Ім’я Соломона в переносному значенні - синонім мудрості.
VII
Середущий син Давида В війнах лиш кохався І ходив по цілім світі, Всюди воювався. Наостаток в нашу землю- Дніпром припливає, Але тілько з води вийшов - Аж лев надбігає. Самсон кинувся на него, Наступив ногою, Роздер пащу, і із пащі Пішла кров рікою. А тим часом йому руки Й ноги обімліли, І в минуті лев з Самсоном Вічне скаменіли. А потому зійшлись люди, Київ збудували, Но льва того і Самсона 3 місця не рушали. І тепер Самсон льва того Тисне під ногою, [12] Дере пащу, і із пащі Б'є вода рікою. 12
– І тепер іще він тисне
Лева під ногою...- Йдеться про пам’ятку архітектури і гідротехнічного мистецтва «Самсон» на Червоній (колишній Контрактовій) площі у Києві. Збудована у 1748-1749 рр. архітектором Григоровичем-Барським. На початку XIX ст. усередині павільйону було поставлено дерев’яну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1981 р. фонтан було відновлено в первісному вигляді (автор проекту архітектор В. П. Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів (вважалося, наприклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві). Переказ про походження цього фонтану використав також І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім’я».
(4 жовтня 1856 р.)
4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН
І
Ще цариця Соломона На світ не родила, Лиш надію тілько мала,- По саду ходила. І ходила, й говорила З панею їдною, Котра з паном, своїм мужем, Жила не з правдою. Аж приходить покоївка І оповідає, Що йде пан той до палацу І пані шукає. І цариця тії пані Дала свою раду: Ісховатися від мужа В вишневому саду. А сама йде до палацу, Пана запрошає. «Що нам скажеш, добрий пане?»- Весело питає. А пан низько поклонився, Як царям годиться, І говорить: «Будь здорова, Ясная цариця! Я не маю що казати: Я прийшов питати, Чи у тебе мої жінки Часом не видати?» «Ні, нема тут, милий пане!» - Вона відвічає, А тим часом голос з неї Стиха промовляє: «Твоя жінка у садочку, Можеш пошукати. Яка жінка твоя, пане, Така й моя мати!» Чи почув пан, чи ні теє, Що дитя казало, Лиш цариці після того Дуже кепсько стало. ІІ
Пройшов місяць з того часу Другий іскінчився, От на третій в першу нічку Соломон родився. І в ту нічку ясне небо Хмарою обвилось, І в тій хмарі на схід сонця Три зорі явилось. І Давид-цар обіцявся Золотії гори, Хто лиш тілько розгадає Що ті значать зорі. І зібралось много мудрих, Стали ворожити: Той - на щастя, той - на долю, Той - на довго жити. А премудрий коло мами Тілько усміхався; І, як мудрі замовчали Він тогді озвався: «Ти не слухай їх, мій тату,- Став він говорити.- Три зорі - то три лиш роки Маю в світі жити!» І вся тая мудра зграя З встиду розбрелася, А Давидові на серце Туга заляглася. ІІІ
А тим часом від дня до дня Соломон мудрився, І бог знає - де і в кого Розуму учився. Лиш кінчалося три роки - А вже був охочий Розпізнати, кілько важить Розум весь жіночий. Змудрував шайки як треба, Дістав чепець з мами, Набрав клоччя повну жменю І пішов до брами. І на брамі на желізній Він шайки чіпляє, Кладе чепець, кладе клоччя Да і розважає. Розважає і регоче. Аж приходить мати. «Що ти дієш, Соломоне?» - Почала питати. А Соломон все регоче, Її каже в очі: «Важу, мати, жменю клоччя І розум жіночий. Та дивися: сама бачиш, Голова жіноча Не заважить да й не варта Сеї жмені клоччя!» І цариця злютувалась, І пішла від него: «Чекай, сину,- розважає,- Не дарую сего!» ІV
І приходить до покою, Слугів закликає, Оглянулась кругом себе, - Стиха промовляє: «Ой ви, слуги мої, слуги, Вчиніть мою волю: Вчиніть волю, щоб не було Мому серцю болю, Возьміть сина Соломона, Одягніть, умийте, Виведіть його до лісу, Серед лісу вбийте. Вбийте й серце принесіте І мізинній палець, Най загине з сего світу Соломон-поганець». Взяли слуги Соломона І ведуть убити, А Соломон вірним слугам Почав говорити: «Ой ви, слуги, вірні слуги, Душі не вбивайте, Хоть ще місяць до трьох років Пережити дайте. Я вам дам мізинний палець; Ріжте, добрі люди. А із нами єсть собака,- 3 неї серце буде!» Відрубали слуги пальця, Серце в суки взяли, І принесли до палацу, І цариці дали. І не стало Соломона, І ніхто не знає, Лиш Давид по нім, нещасний, З жалю умліває. V
А Соломон серед лісу Став думу гадати: Днів лиш десять оставалось Білий світ видати. І умився, він, залився Гіркими сльозами, І на землю сировую Впав межи дубами. І ті жалі, і ті сльози Небеса пробили І усіх святих і бога В небі розбудили. І зачали святі люде Господа молити, Щоби господь Соломону Дав ще літ прожити. «Соломона,- господь каже,- Щиро я кохаю І своїх літ йому дав би, Но я літ не маю. Ви, святії мої люди, Ви на землю йдіте І для него кілька років У людей просіте!» І зійшли святі із неба, Стали скрізь ходити. І ходили, й літ просили Соломону жити. VI
Цілий день вони ходили... Закотилось сонце. І приходять святі люде Під їдно віконце. Там старая баба жила, Що сто літ прожила, А ще других сто прожити Доля їй судила. І зачали святі люде Бабу ту питати, Чи не схоче тая баба Своїх літ віддати. «Нащо маю віддавати?– Баба говорила,- Коли мені літа тіі Доля присудилаї» «Старість, бабко, нам - не радість, Як старому жити- Хіба тілько свої кості Жовтії сушити. А на світі єсть дитина, Бідна сиротина, Літ не має і вмирає, Як тая билина!» І здихнула стара баба, І стала казати: «Коли так, то вже я мушу Тридцять літ вам дати. Лиш нехай дитина тая Гайом не гайнує: Нехай літа дорогії І себе шанує ...»
Поделиться с друзьями: