Лірникові думи
Шрифт:
IІІ
І задумався бог сильний, Став думу гадати, Яку кару грішним людям За гріхи їх дати. І придумав на всім хлібі Колос стеребити І всіх грішних нечестивих Голодом зморити. Тогді жито і пшениця Не такі бували: Всю стеблину аж донизу 3ерна обливали. І зійшов господь із неба, Зшморгує колосся, Аж, на щастя, в полі бути Ною довелося. Ухватив він каждий колос На верху рукою І говорить: «Ще раз, боже, Молюсь пред тобою. Ми не варті твого хліба, Ми то добре знаєм, Но, як схочеш, і без того Всі ми повмираєм. А не буде нас на світі, Все же будуть люде- Нехай колос на стеблині Хоть на жменю буде!» І послухав господь Ноя, Колос оставляє, Но рід грішний, нечестивий Й того не вважає. ІV
І говорить господь Ною: «Сину вірний, Ною! Ти готуйся,- все кінчилось! Кара над земльою! Знаєш рибу, що на собі Цілий світ тримає? Тая риба стрепенутись Штири рази має. І раз перший стрепенеться- Світ весь затрясеться. І земля вся надокола З небом розірветься. І раз другий стрепенеться, І перед тобою Уже кінцями потоне Земля під водою. І раз третій стрепенеться. І пройде година,- І сухою в світі буде Тілько середина. І останній раз стріпнеться - Цілий світ застогне, І на милю під водою Вся земля потоне. І даремне не молися: Не зміню я кари. Лиш тебе спасу з сім'єю І звірів по парі. Ти, лиш Ною, із сім'єю Будеш в світі жити, Поспішай лиш до потопу Корабель зробити». V
Повернувся Ной додому, Всю сім'ю скликає І з сльозами волю божу Їм оповідає. І сам іде із синами Дерево рубати. А жінок послав на поле Хліб святий збирати. І рубає Ной з синами, Бог їм помагає: Що сокирою ударить - Дерево спадає. Аж в полудень - що за диво! Син іде до тата І приносить на долоні Сірі мишенята. І поглянув Ной старенький, І говорить сину: «Перейде наш світ великий На лиху годину. Ото видиш дві комахи - Такі будуть люди. А то - сірі мишенята- Іх худоба буде. А то - плуг їх такий буде... Сину, милий сину! Перейде наш світ великий На лиху годину! Віднеси іх туда, сину, Де вони взялися. Положи іх на то місце Й богу помолися!» І відніс їх, і почали Карлики орати, А синок пішов до батька Дерево рубати. VI
Стрепенулась сильна риба, Страшно загуділо, Потряслося ціле небо, Сонце потемніло. І покинув Ной рубати, Став синів скликати, І казав дилі колоти І стовпи тесати. Тешуть, колють, дошки пилять, Бог їм помагає, Но, на лихо, і диявол Голову стромляє. І що за день бідні діти 3 потом нарубають,- Чорти ноччю все надпилять, Другим підміняють. А сини собі байдуже: Того не вважають, Все новії стовпи тешуть, Пилять і рубають .. І от знову загуділо, Риба затряслася, І краями земля всяя Морем облилася. I покинули тесати, Стали будувати; Но не знати, як до дошки Дошку підібрати: Все без міри у них було! А потоп близенько! .. І Ной сів, і зажурився, І з дихнув тяженько. VII
І поглянув господь сильний З неба високого, І до Ноя посилає Ангела святого. І злітає ангел з неба, І говорить Ною: «Не журися, вірний Ною: Сильний бог з тобою! Не журися, вірний Ною, Не велике горе. Хоть по кінцях цілу землю Затопило море. Ще раз третій не стрясуться Світові основи, А у тебе уже буде Корабель готовий. Бери дошку, яку хочеш, Приклади до дошки, І котора з них велика - Стули кінці трошки. Як коротка - натягни їх, І -вона пристане. А що діти натесали - На будівля стане. Помолись тілько богу, Щоби дав бог сили!– І з сим словом віддалився Ангел яснокрилий, І Ной міряє, стуляє, Кінці натягає І в суботу до неділі Корабель кінчає.
VIII
І в неділеньку святую Страшно загуділо. Земля всенька затряслася Море закипіло. Летять птахи, ідуть звірі, Каждії по парі. Тілько люде п'ють, гуляють І не чують кари. І зібрався Ной правдивий Із сім'єю свою, І по парі бере птахів І звірів з собою. Тілько птаха-носорожець [7] З сили загорділа І ховатись від потопу З Ноєм не хотіла. А тим часом все кінчилось. Двері зачинились, І підземнії основи Ще раз затрусились. Земля з шумом упірнула, Море розіллялось, І від страху сонце ясне В хмари заховалось. 7
– казковий птах з рогом на носі, який загинув під час потопу, тому що, покладаючись на свою силу, не захотів сісти у Ноїв ковчег.
ІX
Потонули, які були, Самі вищі гори. Наступила ніч темненька, Показались зорі. І кровавий місяць сходить, Сумно поглядає, Як той батько нещасливий, Що синів ховає. І як гріб, стояло море, Хвилі не збивало І, як камінь надмогильний, Корабель тримало. А в повітрі птахи вились, Вились, утопали, Но до корабля святого Приступу не мали. От і птаха-носорожець В морі показався, І ріг його серед моря, Як віха, піднявся. І проглянули то птахи, - Звились, полетіли І на ріг той віддихнути Раптом всі і сіли. І впірнув він головою - Птиці позлітали. Тілько вигулькнув наверха Птахи знов сідали! І сідали, і злітали, Поки не втопили. Так завсігди тим буває: Хто гордиться з сили. І кінчилась кара божа Риба підступає І на собі цілу землю Знову підіймає. Вода сплила; Ной остався, Вийшов, подивився І заплакав над землею, Й господу молився. І молився, собі жичив Лучче умирати, Ніж такую страшну кару Другий раз віщати. І на теє господь з неба Дощик посилає; Дощик сипле,- а до Ноя Господь промовляє: «Не затоплю більше світу. Ною! не журися. Годі землю оглядати, В небо подивися!- І поглянув Ной на небо: Дощик не вгасає, А веселиця з багорів Воду випиває. То дав господь ознак вічний, Щоби знали люде, Що такої в світі кари Другої не буде. Глянув Ной - розвеселився, Більше не журився І щасливо жив з сім'єю, Й господу молився. X
А тим часом що день божий Дощики спадали; Всюди гори і долини Зеленіти стали. Ліс, травиця і пашниця Стали виростати. Но даремне: що минуло Тому не бувати. На аршин трава піднялась - Да і засихає. За Адамову травицю Ліс відповідає. То, що мохом називали Допотопні люде, Бур'яном у нас зоветься Да і зватись буде. А що люде, бідні люде На що ізвелися! Як комахи, комашнями Тілько завелися. Ниньки родиться на радість, Завтра умирає; Ранком грає против сонця, Вечором згниває. Но й за теє ми повинні Господа хвалити, Що й такими нам позволив В білім світі жити. Додаток
Загорділи великани Бога прогнівили І пропали з світу сего, Ніби і не жили. І пропали - як не жили! Пам'ять стеребилась. Аж недавно (кажуть люди) Їх нога з'явилась. І у Києві чи Львові,- Бог то святий знає- Серед церкви нога тая Баню підпирає. (14 вересня 1856 р.)
3. ЦАР ДАВИД [8]
І
Був колись-то цар на світі, Що Давидом звався, Спав на сріблі, в діамантах, В золото вбирався. Палац в него був на диво: Стеля вся шкляная, І над стелею ходила Рибка золотая. Стіни в перлах-діамантах, В люстрах вся підлога, І на милю вкруг палацу Срібная дорога. Да і жінка гарна була, Нічого казати: Лиш поглянути на нюю, Гріх не покохати. Тілько б жити-поживати Та молитись богу, Но Давид пішов з розкоші Не на ту дорогу. Люди охали, стогнали, З голоду вмирали, А Давид, що тілько бачив, Грабив напропали. Дівчат гарних й молодиців Зводив він нінащо. Через него й його жінка Пустилась в ледащо. Стид і сором, віра й правда Все то замирало. Повернулось все в палацах І пуття не мало. 8
– напівлегендарний староєврейський цар (II ст. до н. е.). Церковники приписують йому авторство Псалтиря (книги псалмів). Насправді ж ця книга складалася протягом багатьох віків.
II
І задумав бог Давида До пуття привести. Нарядився купцем дальнім, Став товари везти. Їздив всюди й до Давида В місто заїжджає. Давид чує: «Купець дальній» В гості запрошає. І приїхав купець дальній. Став Давид питати: «Звідки, купче чужоземний? Що маєш продати?» Купець каже: «Я з Єгипту. Найясніший царю, Но при собі на сю пору Не маю товару. Все-м розпродав меж царями Що йно мав продати; Тепер хочу в тебе, царю. Палац торгувати!» «Много грошей, купче, маєш, В тім надію маю. Лиш чи будемо сватами. Того я не знаю. Як насиплеш тілько злота, Що всі мої люде Наберуться, кілько зможуть, То твій палац буде!» «Все то буде, ясний царю!– Купець одвічає.- Нехай тілько цар вельможний Свій народ скликає!»
Поделиться с друзьями: