Листи в Україну. Вибране, Андрухович Юрий Игоревич

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Шрифт:

ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

Церква

гей дерев’яна церкво царице тьмяна паньматко в хрестатій намітці що тобі світ сей гульбище нице в небо ходімо там будеш на місці там тебе стрінуть блискітки ясні в шибах заскачуть сягнуть аж на хори де голоси затріпочуть невчасні де требники зжовклі як мертві птахове на мальовидлах запахнуть убрання льоном дихнуть олійні парсуни апостоли вип’ють всю брагу до рання жени їх на небо хай мури розсуне тільки ж не можеш коріння ґудзате в землю пустила до чорних поточищ прахом і пилом тобі припадати тут пропадати а в небо не хочеш бо в небі не буде стражденного хлопа дурної хвигури він там не цвістиме того ідіота чи то филозопа заквітлого бджолами золотими

Замок

замку пташе кам’яний вельможний пане завойовнику скурвителю приблудо у гробницях як скарбницях панство п’яне але з того більше зиску не прибуде за подушне і подашне й повіконне поцерковне покриничне почортівське нині платиш подукатне посуконне лянцкоронське конецпольське чарторийське лопушиння маширує схилом яру просто в браму пруть полки його ребелій селюки женуть корову з будуару бо обжерла з гобеленів цвіт камелій досі в мурі світить рана від тарана заростає чимось дуже кольоровим ще й з герба фамільна папороть як фана смарагдова короговка для корови розікрали всю тебе безсила брило розтягнули всі підкови і підводи восени дощило нудило і снило черепиця черепи і жовті води черепам таки сиру землицю їсти що з весни тобі насниться лопушане щось весняне щось бездонне і нечисте наче небо з гайдамацькими ножами

Корчма

гов мамуню кривобока перехняблена на дрантивій вивісці чарка й книш глиняна помазаниця порохнява ще на вітрі мов кульбаба облетиш вічна зваба для сердеги подорожника скільки спраглих і голодних прихистиш перебендю курву жовніра острожника з ними вкупі аж на місяць відлетиш а пок'u що гопаки і гольтіпаки гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп над боклагами суліями і паки йолоп вилупок залупник остолоп оселедці як дельфіни здоровенні плавниками і хвостами по столах і злітаєш ти на всі свої легені по небесне молоко в чумацький шлях

Особняк

сервус вілло що вповилася плющем як плащем старезна пані під дощем нині в башті зимно мешкати самій башта повна скорпіонів жаб і змій перелюбний перелесник сірий стид по гранітних животах каріатид лізе в душу на веранді в нього схов там кубло для сласних спогадів альков там зі стосів жовтих карток і газет сексапільний привид човгає в клозет двері шкряб знадвору протяг двері скрип а зі стелі проростає цвіллю гриб вітер в’ється по утробах порцелян вітер нині тут хазяїн каштелян вітер торгає колодки сторінки повні вітром сорочки дощовики мідні била застудили дзиґарі ти минаєш в зимній башті нагорі та живим плющем оплетений фасад під вікном живі іриси потім сад і в саду бузок увесь із синіх сліз потім вечір ніч паркан а потім ліс

Старий завод

агов почваро з вицвілої цегли чавунна бабо смертний сон і мир вам і час погас однак на зло полеглим ще гупає в котлах судомна прірва ми не прощали милостей природі ми сполучили руки і машини нам неуцтво ставало у пригоді як жили ми тягли з живої глини ми в пуп землі вбивали чорні жерла ми сажею вгатили в херувимів тут металева казочка померла бо з шахти гномів наш компресор вимів ми динаміт заклали в лоно міту ми чорні від утоми й антрациту нас їсть іржа нас п’є смердюче море і ртуть і мруть зупинені мотори хиткі каркаси загнані колеса роззявлені в ніщо цистерни й печі і очисних басейнів сірі плеса та в битих шклах востаннє блисне вечір і в мить коли заскреготять підойми усі на світі пролетарські трупи полізуть з люків вилізуть на купи червоних жаб запустять у водойми

«Дерево…»

Дерево хмару гіллям продерло — дерево в хмарі? хмара на дереві? Хмара на дерево квіткою сіла — хмара зелена? дерево біле? І так вони разом навіки застигли: хмара зелена, дерево біле зелені пташата — гніздо собі звили а білі пташата — у світ полетіли

середмістя

Колискова першого дня

В кімнаті з вікнами на в'eсну цвітіння вечорове в’яне. Я у теплі твоєму скресну, зерно, просвітлене і тьмяне, найзолотіша із піщинок! Я над тобою. Твій спочинок — немов рівнина. Ось ти спиш, і ми удвох в оселі тиш. Не сколихну тебе, мій сину. Ця сутінь кольору ожин. Тобі з густих і частих жил вигойдую галузку синю. І так чатую, дерев’яне своє крило відклавши вбік. До тебе плинуть версти рік, ідуть ліси, мов каравани (і вчасні проліски зійшли з підвалин снігу та золи). А ми укриті, мов корою. Повиті присмерком повіки. Як ти шумів моєю кров'ю! Ти народив мене навіки, мій сину, смерте і надіє! Мій березневий, на вустах твоїх — мій подих. Ти ще трохи птах. Впізнай мене, коли стемніє.

Школа. Четверта чверть

Що хочуть наші спогади від нас? Як жити нам без погляду назад? Цей перехід, мов по воді убрід, ці сходи, кам’яні широкі марші в будинку сірім, де вгніздився гніт. Обличчя, що течуть, молодші й старші — живий потік очей, гнучкий уклін за Грицеву науку і мороку! Повільна мука сьомого уроку, каштан вікна, ясний ліхтар колін джульєтки, що закохана в Ріккардо (у Фольї), — завше фото при собі, чернича одіж, голуба кокарда, напіврозквітла спрага на губі, і невідомо, жінка чи дитина застигла, непорушна і картинна, понад полями зошитів і книг, уваги не звертаючи на них. Чорнильні піктограми всохлих парт — немов реклама, змінна й загумінна, не сад пісень, авжеж, не панна Інна, а ліс шарад і навіть гіт-парад, і навіть географія пахка настінних карт — зогиджених екзотик — стає цілком буденною на дотик, тому, нудьго, й чекаємо дзвінка або підказки, наче на спектаклі!.. Вазонки вкляклі, патронеси бляклі (усім за сорок, жодної нема, в яку б не закрадалася зима). Але історик! Мудр і сивобрив, на кафедрі вознісся, мов на скирті. Лиш черепи і пуголовки в спирті заслухалися, що ж він говорив. І все ж обов’язковим є фінал: згори впаде дзвінка верховний голос на коридори, де так тихо й голо, і кожен коридор — немов пенал. І двері! І крізь них — бігцем у світ, і десять років квапляться услід, а ми — такі нові на цьому світі, як прозелень у вітряному вітті. Що можуть наші спогади змінити? Як жити нам без погляду… куди?

«Травень є травень. І ми неповторно живі…»

Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади, мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано знову камінню, світла — цим вікнам, підземного тління — траві? Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? Травня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів? Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається — стебел пусте безголів'я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослівя? Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап. Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Елегія шістдесятих

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою, в надвечірніх кущах цілувалися пари, і коли надвечір’я осідало за річкою, пахли теплим дощем кам’яні тротуари. М’яч летів до небес над антенами й липами, шкіряне і космічне було його тіло. З виноградних альтан пубертатними схлипами розтікався у світ вундеркінд Робертіно. Ніч густішала вмить, отже, танув у темряві м’яч, різкішали лампи в садах і на ґанках, потаємна глибінь відкривалась у дереві, озивалися тіні на бляклих фіранках. М’яч уже не вертався: пропав на дистанції. З водограїв занедбаних кумкали жаби у просяклому парку, де щовечора танці, де хрипів саксофон, де ходили з ножами. М’яч лишався вгорі, а роки розгорталися, мов піщані моря, мов солоні пустелі, і до ранку для нас, мов у сні, оберталися і скрипіли примарні й жахні каруселі.

Елегія сусідських облич

Пані Гошовська дивилася вічно з вікна, схожа в цілому на грушку Луї-Філіппа, як сіявся дощ, і як вогко тьмяніла стіна — пані Гошовська походила з відеокліпа. Її чоловік біловусий, у літньому френчі (за Польщі служив ревізором на залізниці) стирчав з-над паркану й очі втикав старечі, як назавше зникали в дощах сукні-спідниці, і минали літа, і надходила осінь, і сльоти, і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні, і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти, і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни, а родина Шевців тарабанила звідкись вінка, що, занадто барвистий, блищав урочисто, і старого спровадили в землю за місто (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна). Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі залітали в городи і бризки збивали зі скла, і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі, і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла, бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка, стали сенсом життя, як найвища екстрема — тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка, що казала не хризантема, а резантирема. Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені, лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов: Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені, Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов, малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри, квартиранти довічних веранд і тісних прибудов, аноніми, занесені службами в пильні реєстри, — оживаєте, знову готові до чвар і обмов. Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну — пожильці привокзальних льохів у таємних садах, в середину століття, в єдину і слушну хвилину, ви під дерево щільно набилися, ніби під дах. Що за дерево? Величезний волоський горіх. Восени він себе роздавав до останнього дна, розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг (а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.) Ми збирали горіхи у глеки, у відра, в мішки, ми живу гіркоту у долоні втирали. …виїздили, міняли квартири, вмирали. А життя все одно споришем обсипало стежки. (Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі). Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9-14

Поделиться с друзьями:

Чтение онлайн

КНИГИ

АВТОРЫ

ЖАНРЫ

Деловая литература

Детективы

Детские

Документальная литература

Дом и Семья

Драматургия

Жанр не определен

Компьютеры и Интернет

Любовные романы

Научно-образовательная

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия и эзотерика

Справочная литература

Старинная литература

Техника

Фантастика

Фольклор

Юмор

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Шрифт: