Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —переповнена дійством напружена мить.Передчасні світанки, мов сурми невсипні,понад нами ревуть, аж у грудях шумить.Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,ще на шпалах роса і прозорий перон,але перші прожилки пожовкли у листі,ніби торкнуті легко іржавим пером.Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,нас несе і відносить, виток по витку,але як наздогнати, ну як наздогнатицю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?
«Її пальтечко радісне й червоне…»
Її пальт'eчко радісне й червоне.Вона так добре знає шлях додому,що в надвечір’ї, сніжному й блідому,біжить мені назустріч. Перепониминають нас, лише гойдлива гілказітхне ламкою тінню під ногамий затихне, мов пробачення негайне.З ім’ям її римуються «сопілка»і «свічечка» — мов геральдичні знаки.І стільки того світу по дорозірозсипано й забуто на морозі,аж солодко торкнути і впізнати:пробитий м’яч, і слід санчат, і мідьзамерзлого листка, й перо пташине,що невагомо послане з вершини,з-поміж густих і гострих верховіть,і це смеркання — лагідне й глибоке…Вона біжить, і їй чотири роки.І їй услід я тягнуся рукою,і чим я заслоню, і як загою?
Опівнічний політ з Високого Замку
авжеж не райський сад не світять помаранчізагублено стежки і втрачено слідиа все що є у нас ліхтарик на підзамчіі треба нам тудизбігати у пітьму яка непевна втіхачи виросте вогоньколи позолотить найменша іскра тихарозсипаний пісок розрив поміж долоньі тісно між дерев і темно в сьому градіі тягнуться до нас обуджені гілкита крізь нічне зело що пнеться на завадізлітаємо з гори злітаємо такиі жодної зорі лиш доторки терновіі де ще той ліхтар чи світиться йомуподряпини легкі падіння варте кровіі навіть без надійі навіть у пітьмубо хто на світі миза сімома шляхамишукаємо любов як золото в ріцізакрито всі домиспідниця з реп’яхамиі скалкана щоціі скалкана щоці
Промовляння самотній
…і хоча все золото світу не варте твого мізинцяі тільки для тебе жовто горять сьогодні садигуби твої холодні наче прозорі вінцяяких ніхто не торкався прагнучи світла й водигуби твої неспиті а все ж таємниця квіткисповита в них і забута допоки живеш самавона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідкисолодко й дивно пахне тліном і тілом пітьманесеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтвоось його зимне плесо між двох берегів як між путпоки з лози постанеш уже не вином а оцтомскільки ключів назавше квітку в тобі відімкнутьі так прочуваєш того хто з милості чи з наругизлетить на тебе й розтане в чадні долини безсоньввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдругеі лишить губам болючий незнаний новий вогонь…
ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА
І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»
Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,чорнокнижжя заговору і безмежжя ремеславиживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —все розвіється за вітром без вогню і катастроф:заростають павуками грамофони й телескопи,і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,ще літають луни шевських і ковальських причандаль,та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,і згортаються перила, ніби спалена спіраль.І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —стане вулицею менше на феєрію людську.Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.Мов дорога караванна у мінливому піску.
ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,і стелимо н'a ніч худу споконвічну солому,та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.Збираєм дощівку в роззявлені нутра горняті хочемо щось підлатати і підмалювати,та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,і гріємо чай, і говоримо про переїзд,а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зонуот-от увірветься забуте волання сурми.І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.У небі, такому старому, тісному, блідому,легкими уламками світла розвіємось ми —салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.
«Ще о шостій ранку пітьма…»
Ще о шостій ранку пітьма.Непочатий сніг, наче луг.І небес на небі нема,тільки вітряні гнізда хуг.Тільки вкутані у мішкитьмяні ружі з-над холодівзнаменують земні стежкина німих розпуттях садів.Перша зміна о восьмій — часосвітити вікна і шлях.Починається світло з нас,ніби вічна вода в полях.Ніби сіємо в чорну раньперші крихти тепла зі жмень,аж заблисне досвітня грань,і від того довшає день.І тому в осередді стуж,під безоднями хмар і крон,оживають глибини ружі рушає рослинна кров…
ТРИ БАЛАДИ
1. Лемберзька катастрофа 1826 р.
Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників.
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
З отого дня суремного, як завалився ратуш,усе навіки зважено і вписано в архів:«Понесено у людності не так велику втрату:погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».Маленька апокаліпса на ринковому пляці:з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,мов гер таємний радник над аркушем реляції:один трупач, тфох шофнірів, кількох ропітникіф.Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,і гупав куксами о брук увесь калічий рід(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,як на майданах і в шинках реве житейське море.Там інше світло — і воно біліє над кістьми.Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —їх не любили на землі й забули серед хмар.Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто —так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,вони злягли на дно часів — плече коло плеча,лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.
2. Дидактична вистава в театрі Богуславського
Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
Панове публіка, для трепету і млості,для гостроти і свіжості в серцяхрепрезентуєм підземельні кості.Панове, всі ми ходим по мерцях,як по мостах. Вони лежать під нами,тверді, мов підмурівки у домах —ростуть униз невидними вогнями.Пройміться світлом ницих костомах!Розкішно вам у ложі, мов на лоні,на галереях — тупіт і аншлаг,ви так бурхливо плещете в долоні,немовби винні в смерті бідолах.Панове, цить! (Стікає воском люстра.)Мерці мерцями, їм не в голові.А ми — мов лишаї на тілі людства —голодні, геніальні і живі.Тож порятуйте нас! І лорнетуйтехуду й безкровну шкіру галатей.Подайте хліба, рани побинтуйте —панове, всі ми схожі на людей,зігравши королів і принців крові,у вицвілих плащах, мов у мішках,підем у тьму — в мансарди вечоровіі спати полягаєм на дошках.
3. Нашіптування з віків
В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!У церемоніймайстра з напруги карк упрів.Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,і сльози капають з очей гицлів та шандарів.(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбамиобстріляно небесне дно для більшої краси.Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,повії прали неґліже і пудрили носи.)Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:ціс'aрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!Ще маєш білого коня і капелюха з перами,твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?