Листи в Україну. Вибране, Андрухович Юрий Игоревич

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Шрифт:

ФАУСТОВЕ РІЗДВО

1. Ніч

Ось тобі, вбога пуста голова, перше знамення Різдва — снігу добув ти для білих поем, вітру черпнувши плащем. Крила не тут, але біль від крила на ніч прип’яв до стола — мить, наче рибу, ловиш багром і повертаєш в огром. Тільки тепер вона має печать віщих прозрінь і зачать. Є в ній зима — цегляні димарі теплі о білій порі. Ось тобі й ніч, пуста голова, напередодні Різдва. Хочеш — придумай, як до зорі рушили тріє царі.

2. Зоря

Там, де нас немає і не буде, сніг упав на вежі і сади. В темряві жаріють без остуди вогники у вікнах із слюди. Сяють ночви, тесані до ладу, і м’яка для купелі вода. І зоря таємну має владу. Ляда. Чоколяда. Коляда.

3. Сумнів

Такої ночі перейду місток, ступлю на сніг і подолаю схил. Всього мене — до мозку і кісток пройме мороз, опівночі в сто сил. О ніч німа, пустельна і совина! Цей холод, ця тілесна печія… Матерія — первинна. Це — провина. (Як не моя й не Божа, то чия?) Мої знання сумнівні і сумні. Тому й жага нуртує, мов аорта, — і я не сам: глузлива пика чорта по-змовницьки підморгує мені. Беріть мене, панове чортівня! Тягніть у вир, де душу розітнуть. А там, де народилося ягня, про мене, ошалілого, зітхнуть…

Країна дітей

Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, із цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського.

Подорожні нотатки Павла Алеппського, XVII ст.

З-над білих сорочок — подоба крил. Ще зовсім юна кров. Найменші люди зійшли у сон землі і тлін могил, повітря сколихнувши, як прелюди. Вони — мов мак, їх море звідусюди іде в цей дім, в цей витоптаний діл. З яких смертей, з якої тьми й полуди, з яких кохань, з яких забитих тіл? — З німих побоїщ і з гучних побід! Сама любов повстала невтолима в очах ночей! І засвіт — у похід, і ранні вдови з іншими очима завмерлі, аж мовчать, аж наче схима лягла на них. І янгольський політ в сирітськім небі з квітами сухими. І сто ворон, що кряче їм услід. (до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали де палі наче милі у тріщинах до дна убогими дорогами натішитесь недовго ви ангелики волошки блудна сарана колючки пустирні байстрючки псалтирні потерчата хирні ягнята ясирні та лучче б ви в деревах ненарожд'eнні спали та лучче б ви листками на чорну глину впали.) Але повік не вищезне трава на згарищах! Вони квітують рясно, хоч біль і страх, і язва морова, і сіль землі кривавить юні ясна, і сивий попіл обмітає небо, і рікам переламано хребти, і згіркле світло плеще променеве — їм тут цвісти. І в землю цю лягти. (корабель дітей вирушає річкою у сорочках найбіліших всі ніби херувими ця земля збатогована вміє бути вічною навіть палі проростають саджанцями живими.)

Різдвяні вакації

Там верби золоті й дзеркальні ріки, де стигнуть колихливі тіні риб, там у криницях зорі, мов горіхи, і скрипки перестудженої скрип. Таке тобі життя, як медівник, ще років тому десять або вісім, а нині в місті тихо, наче в лісі, і місяць понад ратушею зник, але ж було, було — як медівник!.. Так, двадцять сім — яка премнога літа. Ще пам’ятаєш той святочний смак, коли любов пече, мов aqua vita, і ще не вільно вимовити «мак», бо ще не вечір, таїна сповита. Ще ходиш попідтинню в городян і віршею віншуєш, і ночуєш на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш якесь ім’я жіноче. Мов дурман, воно не відпускає аж до ранку. І знов мандруєш, сам собі Еней, прославши віршу, наче вишиванку, на зерна у снігу, на слід саней, на попелища гульбищ і містерій, де ювенільна кров кипить з артерій. І лиш земля!.. Вона така ж пречиста, як і тоді — буденна і врочиста, вона твоя, вона в тобі, як шов. Ти просто в неї глибше увійшов.

Танґо «Біла троянда»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими, поміж дахами, балконами й вивісками, в надвечірнім затемненні сніжного міста снується танґо безпритульне, вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду. Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть, аж у серцях перехожих попівен спиняється кров, і мандрівні папіросниці гостроплечі чорну фарбу виплакують з тихих очей, і газетні хлопчиська в картузиках тупочуть у такт босоногими черевиками, і нетанучі профілі хутряних пасажирок напівобертаються з авт і фіакрів, а меланхолійний добряк поліцейський відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака — перші ніжні поривання поцілунки і зітхання і твоя тремтяча рука І кожен музичний мідяк — це визнання, це шанс не померти з голоду, стати генієм, перепустка до ювілейного залу, десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими, де статурне сопрано і тенор з широким ротом (і коли він його роззявляє на люстру летять солов’ї), де вишивана публіка так достигає оваціями, ніби чорна хмара гнівним дощем, де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок, де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті, а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти, і шукаєш у пустці невидимий акордеон, але профіль тінистий напівобертається в ложі, щоб тобі посміхнутись прихильно, щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад, у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай — перші неспокійні ночі перші муки снів дівочі і найперше слово — кохай Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу, обіймаючи акордеон, мов талію прачки, і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав, цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп, цим укладачам бруку і швачкам, вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям, і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча, все горланили: «Білу троянду-у!». І за першими тактами більшали очі недорослих танечниць, що, вену вколовши, вилітали попарно на світло, немов на поміст, і здіймалися білі ключиці в поривній задусі… І тоді в цьому димі, в цих випарах, там, поміж двадцятими, поміж тридцятими, так розмито й непевно напівобертається профіль, і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов — перші клятви і моління перші стогони й боління і таємна перша любов

Ярослав Ґарсіа Лорка

Ти прогнав пегасика, мов пасинка, най собі летить конячка панська! Сніг упав, як піна з вогнегасника. Вірш запах, як пасіка чи паска. Був, як темна грамота із титлою чи земля під сніговим накрапом. Він тобі зійшов стовпом зі світла і повив тебе, як чистий прапор — не словесний порох, не абищиця, маєш нині світла понад міру, може, так ніколи й не напишеться актуальний вірш на захист миру? Все на світі — колія й баталія. Хтось про тебе скаже: мій предтеча. Та й кружляє однострунна талія — ти б її спинив, бо кровотеча. Та й слова, намовчані і зіткані із безсоння, шкарубкі й первинні. Та й шукаєш правду під позлітками, гостру, наче куля в серцевині.

Циган Василь

На чужих наречених — пояси, мов табу. Зостаєшся один і над глиною постиш. Вилітає на площу нічний табун — скільки збіглося коней до тебе на посвист! Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад. З кольорової глини ліпи амазонок — щось горить над чолом (а чолом як Сократ), і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно — стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит, і промацав натуру в ключиці й гомілці, щоб украсти в природи цей тупіт копит і спізнати тотожність у дівці і гілці, щось міняв, кочував, покидав сам себе, полишивши у парку ставкових купальниць (там ще й досі одна романтично гребе) — не дивися в той бік, будь самотній мов палець. Будь, як небо, що пише дощами на склі, відпусти нам борги і торги, і потреби. Все змішалось: робота і глина, і хліб. Мов на площу табун, вилітаєш із себе.

Фотопавло

Чи легко упіймати застояне повітря провулків, архаїчних, немов дагеротип, коли твоя робітня — завалена дровітня, і не виходять очі, а іноді роти? І хто нарешті винен, що з нас такі моделі, що клацає намарне пащека-апарат? Таким, як наші, пискам — не місце у музеї, бо ми — не те що камінь чи дикий виноград. Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма наповнити душею і зберегти в роках… Яка уважна камера, яка чутлива фільма — просвічують бретельки і вени на руках. Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті, а з річкової твані волого світить рінь — коли навколо тьмяно і контури розмиті, потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь, потрібно трохи солі, щоб очі проявити, щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола. Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити! І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Футбол на монастирському подвір'ї

…такої зелені не бачено сто років, а може, й більше! Все вповите нею. Ліси кущів безмовні та глибокі. Вигадуй річку, просіку, алею, закриті, ще не впізнані. Можливі колона, арка й біла, мов папір, сумирна вежа, рівня дикій сливі (ростуть обидві з незбагненних пір). Так зелено, що смійся або плач між двох лісів, і невблаганний м’яч між двох воріт, і піт, і сухо в роті, і спів бджоли на нерухомій ноті. А втім, воріт нема. Є дві цеглини, затоптані в траву. І янголине та голубине пір’я у траві. І дві легкі кульбаби, тільки дві. Літає м’яч! Проте його немає, мов не було. Лише гарячий згусток живих секунд, і він повз нас минає, і трохи — в нас, і мчить у межі пусток. Така вже гра: на тлі рослин і стін, де вгадуються фрески, наче смерті, догнати плач!.. Він котиться. І він, мов літери, пощерблені й затерті, незримий слід і видих. Або дух. Або хоч м’яч, повернутий минулим у цю траву, між двох ожинних смуг, де під ногами схимники поснули, де крізь гілок цупке густе письмо побачиш річку (просіку? алею?). І ти, і я. Так близько стоїмо над глибиною, пусткою, землею.

екзотичні птахи і рослини

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»

Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро! Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар, — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар. О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав! Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12-14

Поделиться с друзьями:

Чтение онлайн

КНИГИ

АВТОРЫ

ЖАНРЫ

Деловая литература

Детективы

Детские

Документальная литература

Дом и Семья

Драматургия

Жанр не определен

Компьютеры и Интернет

Любовные романы

Научно-образовательная

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия и эзотерика

Справочная литература

Старинная литература

Техника

Фантастика

Фольклор

Юмор

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Шрифт: