Чтение онлайн

– Що вас цікавить? – запитала по тому.

– Затримайте працівників, коли розпочнеться обідня перерва. Мені треба з ними поговорити. Недовго.

– Гаразд. Зачекайте. – Завідуюча вернулась у свій кабінет.

Мабуть, вона дзвонила в наш відділ, перевіряла, чи справді я інспектор карного розшуку. Що ж, це її обов'язок. Тим часом перечитав вивішені на стенді зразки, як правильно заповнювати документи на вклади, дізнався про різні послуги, які надавали ощадкаси.

Скоро нічого було читати, я став біля вікна – дивився на перехожих і думав, куди звідси пішов Белішвілі й де його перестріли злочинці. Завважив: від кінотеатру добре проглядався операційний зал, отож слідкувати за кимось не важко. А чорноволосий, примітний Арчіл здалеку кидався у очі…

Ну от, зачинили ощадкасу – й завідуюча запросила мене в кабінет. Невдовзі до нього увійшли ще чотири жінки, сіли на стільцях під стіною. Я дістав фотокартку Белішвілі, показав їм.

– Вчора вранці цей товариш зняв зі свого вкладу тридцять дві тисячі карбованців, – звернувся до касирок. – Хто його запам'ятав?

– Я, – відразу озвалася вирлоока жінка.

– І я, – сказала із завитками на скронях. – Він часто робив внески.

– Наші контролери і касир, – пояснила завідуюча.

– Добре. А в залі ви нічого чи нікого підозрілого не помітили? Може, він із кимось прийшов чи розмовляв? Чи хтось до нього звернувся?

Вони замислились…

– Ні, – спроквола відповіли. – Стояв сам, ні з ким не говорив, нетерпляче поглядав на годинник.

– А тепер згадайте, хто за ним і попереду нього стояв у черзі?

– Важко…

– Постарайтеся, дуже треба.

Жінки мовчали – згадували… У мене жевріло сподівання на успіх, бо багатьох вкладників, своїх постійних клієнтів, вони знали в обличчя. І працівниці немолоді, мабуть, уже не один рік трудилися тут. Я поглядав на контролера і касира. Саме вони спілкувалися з Белішвілі. Й жінки таки назвали людей, що стояли у черзі з Арчілом: написали дев'ять прізвищ і їх адреси. Всі вони жили неподалік. Я подякував за допомогу.

З п'ятьма адресатами мене спіткала невдача: одна квартира замкнена, у двох не застав потрібних вкладників, а два пенсіонери не пам'ятали Белішвілі. У мене підупав настрій. Залишилося чотири. Я поминув молоду матір на лавці біля під'їзду, що заколисувала дитя у візку, піднявся на другий поверх, подзвонив до квартири. За дверима нічичирк. Знову не пощастило. Спустився у двір.

– Ви не знаєте, коли бувають удома жильці із сімнадцятої? – запитав у молодої матері.

– А хто вам потрібен?

– Чужик Світлана Михайлівна.

– Це я. – Вона з цікавістю оглянула мене.

– Я з міліції, – показав їй посвідчення. – Ви вчора були в ощадкасі. Чи не звернули уваги на цього товариша? – і подав фотокартку Белішвілі.

Чужик тільки зиркнула на неї і звела брови.

– О! Він стояв поперед мене за… чотири чоловіки.

Мені наче розвиднілось.

– Світлано Михайлівно, розкажіть, що ви бачили, – попросив її.

– Хм… – Жінка поправила рожеве покривальне на дитині. – Я часто позирала у вікно, бо надворі покинула коляску з Маринкою. Значить, до контролера стояла за ним і до касира. Він отримав багато грошей, цілими пачками, і поскладав їх у коричневий чемоданчик. Пішов. Я жду черги й поглядаю у вікно. Бачу, іде він і раптом спиняється коло кінотеатру перед дівчиною – чорноволосою, у червоному брючному костюмі, в чорних світлозахисних окулярах. Гарна дівчина. Про щось балакають, сміються, потім направляються до машини і сідають у «Волгу», поїхали. Ось і все.

«Волга» і чорноволоса дівчина!

– А який номер машини?

Чужик знизала плечима.

– Хоч кілька цифр!

– Не звернула уваги.

– Якого вона кольору?

– Сіра, і занавісочки сині з боків і на задньому віконці, – додала.

– Хтось іще сидів у машині?

– Спереду тільки та дівчина за кермом.

Сіра, занавісочки… Принаймні показання Чужик співпадали зі свідченням фрезерувальника Агапова, який, повертаючись вночі додому з роботи, віддалік бачив від'їжджаючу «Волгу» з фіранками.

Я відвідав решту вкладників. Лише одна з них, бабуся, теж бачила Белішвілі на вулиці з дівчиною і як вони сідали в машину. Із незнайомою не поїхав би. Отож він не відчував ніякої небезпеки.

Коли поспішав до відділу на нараду, в мене несподівано майнула думка, а потім виник цікавий, але ризикований задум.

Третій день у місті посилено розшукували чорноволосу дівчину з шоферськими правами. Поки ніяких втішних наслідків. Правда, у нас мигнуло сподівання; відгукнувся міліціонер, якому зустрілася «Волга» з чорноволосою дівчиною за кермом. Він і запам'ятав номер машини, але такої не виявилось на обліку в нашій ДАІ.

Отримали відповідь на запит, де зазначалося: Турам не проходив ні по яких справах, окрім торгівлі мандаринами, які брав у своїх родичів, ще прикуповував і перепродував, звичайно, не по державній ціні. Проте на той час майже у кожному місті на ринку завжди стовбичили за рундуками кілька чорнявих молодиків у плесковатих кашкетах.

Одначе розшук і слідство не припинялися ні на хвилину. Я опитав багатьох мешканців будинку біля кінотеатру «Мир» і вертався у відділ ні з чим у кепському настрої. У фойє мене зупинив черговий.

– Товаришу капітан, там до вас відвідувач.

– Хто?

– Якийсь хлопець.

Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…

– Заходьте.

Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий – мов нещодавно виліз із підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.

– Давайте ближче, – запросив його і кивнув на стілець.

Хлопець нерішуче ступив.

– Я… я Зубовський, – промимрив ледь чутно.

А й справді – Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.

– Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!

– Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. – На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.

– А чого ховалися?

– Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. – Він облизав сухі губи. – Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… – Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.

– Ну-ну, далі, Вадиме, – підохотив його нетерпляче.

– Ось… – Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.

Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.

– Чия вона?

– Не знаю, – шморгнув носом.